Вернулася й пані господиня, а з нею увійшов і пан, чоловік її.
— Ось!..— говорив він нишком жінці, показуючи розкритий гаманець, де були дрібні гроші.— Ось карбованець... другий... а ось п'ятак...
"Карбованець — багато, а п'ятак — мало..." — міркувала пані.
— Та дай йому п'ятака,— порадив їй чоловік,— буде з його! Ще й п'ятак який гарний, новий, блищить, як чер-вонець!
Пані ткнула Омелькові в руку п'ятака, додавши:
— Се тобі на бублики!
— Поцілуй же, дурнику, хрещену маму в руку! — навчав офіцер.
— Ах, не треба, не треба! — гукнула пані.
Одначе Омелько й сам на те не зважився б. Та рука здавалась йому мовби й не рукою: біла-біла, як із крейди, а на ній золото сяє, на одному ж пальцеві так мовби іскри мигтять. Що воно таке?
— Ну, йди ж, хлопче, а то тобі пізно буде,— казала пані-гостя,— може ж, твій батько Свирид далеко живе.
— Ні, вони не далеко,— одказав Омелько,— вони тепер у волості сидять.
— Як сидять? — перепитав слідователь.
— Так у холодній.
— У холодній? За віщо?!.
— Сказали на їх, що вони були у Петрівці, як люди розбивали грапську економію, так за те й,заперто.
— А, голубчику! Так ось хто твій хрещений батько! Хороше! — приступився з тим словом козак-офіцер, кладучи руку на Омелькову чуприну, аж хлопчик подався набік.
— Оце так рідня,— вдалася знов до пані господині гостя-поміщиця.
— Ну, братику,— провадив своє пан офіцер,— неси ж ти вечерю своєму хрещеному батькові, та скажи йому, що як буде він заглядать у панські економії, то я його так похрещу нагайкою, що буде він повік знать!..
Омелько подивився просто на офіцера і спокійно сказав:
— Е, ви мого хрещеного батька не подужаєте: вони здорові! Оце на ярмарку десятник хотів їх бить, так вони як дали йому по пиці, то він і перекинувся! А потім ще й дрючком наклали, а дрючок у їх до-обрий, із свидини. Прощавайте! — По сій мові ОмеЛько вийшов.
Пани стояли поторопівши... Далі спам'яталися й заговорили:
— Подивіться, яке зухвальство! Ах, каналія! — гукав офіцер.— Отаке щеня і такі речі провадить! Та й не спускати з них шкуру?! га?
— Страхіття! — тихо мовив господар.
Вертаючись до світлиці, пан поміщик, гість, сказав нишком своїй жінці:
— Ну, одначе по розмові того поросяти видно, що й тут не дуже-то безпечно.
— Ах, усюди однаково! — зітхнувши, одмовила пані гостя.
— Хто там приходив? — спитала невістку бабушка в світлиці (вона все розкладала свої карти).
— То там хлопчик малий приходив з села...— одказа-ла господиня.
— Нащо ж його пустили в покої?
Чи можна ж було все розказати бабушці?! Молода пані якось-то затерла розмову і дуже була рада, як увійшов Лаврентій та сказав, що до столу подано.
Молода пані заметушилася, просячи всіх до вечері.
Поміщик-гість узяв від руку бабушку, і всі подались у столову.
Скоро всі, посідавши за стіл, забули про Омелька, зайнявшися їдою.
А чого тільки не було на тому столі: і пиріжки, й пиріжечки з усякою начинкою, з усякою всячиною, були форшмаки та інші присмаки, риба фаршована й риба маринована, "галан-тіри", а при їх всякі гарніри, та все то, мовляв, "з юшечкою та з петрушечкою"! Вже так, що не сором було господарям перед гостями! А майонез був так добре зготований, що навіть бабушка похвалила, а вже вона зналася на тих речах, проївши дві економії...
Були ж на столі, звичайно, не тільки наїдки, а й напитки: настойки, наливки, ну й вино.
Пан офіцер, з того приводу, що риба плаває, черкнув чарочок із п'ять; потім ще випив солодкої абрикосівки за здоров'я молодої пані господині і міцненького малиняку за здоров'я старої господині — бабушки, а потім ще підійняв чарку винця за здоров'я пані гості, тієї поміщиці.
— Бажаю вам,— промовляв він, посміхуючись,— щасливої та безпечної години!
— Дякую! — одказала гостя-поміщиця.— Бажаю й вам того самого, найпаче, щоб вас минула Свиридова свидина! Ха-ха-ха!..
Отакечки йшла вечеря.
Тим часом Омелько був уже в волості, у свого хрещеного батька. Холодна тая не дуже-то була на замку, доступитися до неї було легко,— сторож таки й увів хлопця з вечерею, та й сам сів побалакати. Холодна ж була при самій волості, зараз біля зборні.
Як увійшов Омелько в ту хату, то побачив, що хрещений батько сидить на широкому полу і їсть борщ із горщика. Біля нього сиділа і жінка його; то ж вона, либонь, і їсти принесла йому.
Хрещений батько здався Омелькові якимсь розкудовченим та мовби потемнілим; він сьорбає ложкою якось понуро.
Однак, побачивши Омелька, батько Свирид зрадів, зараз немов повеселішав:
— А, здоров, синку, здоров! — гукнув він.— Се ти з вечерею? От так спасибі!.. Дякую кумі, що таки не забула за мене... Ну, сідай, одпочинь! Де б пак тебе посадить? Мостися вже й ти тут, на цих нарах, більше ж ніде... Ну, що? Вподобав отсю "світлицю"?
Омелько оглянув хату. У щй було одно невеличке вікно, стіни були доволі високі, тільки дуже брудні: павутиння скрізь аж чорніло. Тьмяно, порожньо...
— Ні, погано тут! — одмовив Омелько. Свирид і сторож засміялися:
— А ти, хлопче, думав, що гарно? Хіба ж би люди саджали сюди нашого брата, якби тут було гарно? Ні, братику, не саджали б!..
Тітка Свиридиха не сміялася, вона сиділа сумна, підопер-шись рукою.
— Лепського ти узвару приніс,— почав знов Свирид до Омелька,— та й кутя ловка, спасибі, синку!.. А де ж у вас груші на узвар наросли? Хіба на тій вербі, що в воротях?
— Е, ні, не на вербі! — засміялося хлоп'я.— А на тій щепі, що батько ще давно прищепили. Було груш багато, та ми поїли, а трохи мати зсушила на узвар.
— Лепсько, лепсько! — промовляв Свирид.— Ну, а тепер, хлопче, бери свої горщечки та й іди, бо воно вже пізненько.
— Та ось разом підемо! — сказала Свиридиха, встаючи, й стала прощатись.
— Борошно ще в тебе є, хоч на святки? — спитав її Свирид.
— Ще є трохи...— одказала жінка.
— Ну, іди здорова... Прощавай і ти, синку. Так подякуй же гарненько матері... Святкуйте там здорові... Дай боже й нового року діждати при добрім здоров'ї.
— А ви тут і на святки сидітимете? — спитав Омелько.
— Либонь, що так, синку! — усміхнувся Свирид.— А обтім, незвісно... всяково може буть. Може, мовляв, як миш голову не одкусить, то ще й на святках побачимось!.. Прощавайте! Ідіте з богом...