— Нічого дивного, що служниці чули, як пан Рено піднімався до себе: кожна сходинка так рипить, що мертвого може збудити!
— Там кімнати служниць, — пояснив Бекс, вказуючи на невеликий коридорчик на другому поверсі.
Ми рушили вздовж головного просторого коридора, і Франсуаз постукала в останні двері праворуч.
Ледь чутним голосом нас запросили увійти. Ми опинились у великих, залитих сонячним світлом апартаментах з вікнами на море, яке сяяло сліпучою блакиттю приблизно на відстані чверті милі. На канапці, обкладена з усіх боків подушками, лежала висока на зріст жінка з незвичайно вродливим обличчям. Її колись темне волосся майже зовсім посивіло, але з усього відчувалось, що перед вами енергійна, рішуча людина. Біля канапки стояв доктор Дюран.
Жінка привітала нас величним, повним гідності порухом голови.
— Сідайте, панове, прошу вас.
Ми опустилися на стільці, а секретар слідчого влаштувався за круглим столом.
— Сподіваюсь, пані, — почав пан Оте, — необхідність розповісти про події останньої ночі не зашкодить вам?
— Ні в якому разі, добродію. Знаю, що не можна гаяти часу, коли ми хочемо спіймати підлих убивць.
— Дуже добре. Гадаю, вам буде легше, коли я ставитиму питання, а ви лише відповідатимете на них… Коли ви лягли спати вчора?
— О пів на десяту, добродію. Я дуже стомилась.
— А ваш чоловік?
— Гадаю, по годині.
— Ви не помітили: може, він був схвильований, чимось засмучений?
— Ні. Не більш, ніж завжди.
— Що сталося потім?
— Ми спали. Прокинулась я від того, що чиясь рука затиснула мені рота. Спробувала закричати, але не змогла. В кімнаті було двоє. У масках.
— Пам'ятаєте, як вони виглядали?
— Один високий, з довгою чорною бородою. Другий низенький і гладкий. Борідка — рудувата. На обох капелюхи були насунуті на самі очі.
— Хм… — задумливо муркнув слідчий. — Чи не забагато борід?
— Гадаєте, вони були фальшиві?
— Так, пані… Розповідайте далі.
— Мене держав низенький. Він заткнув мені рота кляпом, а потому зв'язав руки й ноги. Другий стояв над чоловіком. Він узяв з мого туалетного столика маленький ніж для розрізання паперу і притиснув до його грудей. Коли низенький впорався зі мною, вони наказали чоловікові піднятися з ліжка і пройти до сусідньої кімнати. В голові в мене паморочилося від жаху, та я напружено слухала. Вони говорили тихо, занадто тихо, щоб почути, про що йшлося. Але я все ж розпізнавала перекручену іспанську, на якій розмовляють у деяких районах Південної Америки. Вони, здавалося, вимагали щось у чоловіка. Потім раптом розсердились, і голоси стали дещо гучніші. Говорив високий: "Ти знаєш, що нам потрібно?.. Секретні папери! Де вони?" Я не чула відповіді чоловіка, але низенький зарепетував люто: "Брешеш! Ми знаємо, вони в тебе. Де ключі..?" Потім почали висувати шухляди. В стіні туалетної кімнати є сейф, в якому чоловік завше тримав велику суму. Леоні каже, що гроші зникли, але, певно, вони не знайшли того, що шукали. Бо скоро я почула, як високий, лаючись, наказав чоловікові одягатись. Але тут якийсь шум в будинку налякав їх, вони виштовхнули чоловіка з туалетної кімнати сюди, до моєї опочивальні. Він був напіводягнутий.
— Перепрошую, — перебив її Пуаро. — Значить, іншого виходу звідти немає?
— Ні, пане. Єдині двері ведуть до моєї кімнати. Вони швидко пройшли опочивальню. Низенький попереду, а високий позаду чоловіка. У руці високий все ще тримав кинджал. Поль спробував підійти до мене, я бачила страждання в його очах. Він звернувся до своїх мучителів: "Я повинен сказати їй кілька слів". Потім підійшов до мого ліжка: "Все буде гаразд, Елюаз. Не бійся. Я повернуся раніше, ніж зійде сонце". Але попри всі зусилля надати голосу впевненості, в очах його стояв жах. Потім вони виштовхнули його з кімнати. Високий злочинець сказав: "Пам'ятай, одне слово — і ти труп!.." Коли вони пішли, я, певно, знепритомніла. Свідомість повернулася до мене, коли я відчула, що Леоні розтирає мені зап'ястя і вливає до рота бренді…
— Пані Рено, — сказав слідчий, — ви хоча б здогадуєтесь, що шукали вбивці?
— Ні, пане.
— Ви знали, що ваш чоловік чогось боїться?
— Так. Він дещо змінився.
— Давно?
Пані Рено подумала.
— Це почалося, либонь, днів десять тому.
— Не раніше?
— Можливо. Але помітила я лише тоді. Ви питали чоловіка, в чому справа?
— Один раз. Він відбувся ухильною відповіддю. Однак я була певна, що він страшенно занепокоєний. Та оскільки він відверто намагався приховати свій стан, я удавала, що нічого не помічаю.
— Вам було відомо, що він запросив детектива?
— Детектива? — здивовано вигукнула пані Рено.
— Так, пана Еркюля Пуаро. — Пуаро злегка вклонився. — Він прибув сьогодні на запрошення вашого чоловіка. — І, витягши з кишені листа пана Рено, слідчий простяг його бідолашній жінці.
Вона прочитала його з щирим здивуванням.
— Ні сном ні духом не знала. Він, безперечно, цілком усвідомлював небезпеку.
— Ну, а зараз, пані, я проситиму вас бути відвертою. Чи не згадуєте ви хоч якого випадку в житті вашого чоловіка у Південній Америці, який пролив би світло на вбивство?
Пані Рено глибоко замислилась, але врешті заперечно захитала головою.
— Жодного. Певна річ, чоловік мав багато ворогів серед людей, котрих він, так би мовити, випередив. Але конкретного випадку — не пригадую. Я, певна річ, не тверджу, що такого не було, просто мені не відомо.
Слідчий незадоволено погладжував борідку.
— Ви можете сказати, о котрій годині було вчинено злочин?
— Так. Я точно пам'ятаю, як годинник пробив двічі. — Вона хитнула головою в бік каміна. Там на мармуровій дошці стояв дорожній годинник у шкіряному футлярі.
Пуаро підвівся, уважно оглянув годинник і задоволено хитнув головою.
— А ось, — вигукнув пан Бекс, — і наручний годинник. Мабуть, убивця скинув його з нічного столика. Вщент розтрощений… Хіба злочинці знали, що годинник свідчитиме проти них?
Він обережно видалив залишки розбитого скельця. Нараз на його обличчі відбилось повне остовпіння.
— Боже мій! — вихопилось у нього.
— В чому річ?
— Стрілки показують сьому годину…
— Що?! — з подивом вигукнув слідчий.
Пуаро без жодного звуку взяв розбитий годинник із рук збентеженого комісара і приклав до вуха. Потому посміхнувся.