— А свідчення лікарів…
— Оглянувши тіло, вони заявили, що смерть наступила не раніше як за сім і не пізніше як за десять годин перед тим, як знайшли тіло. Друже мій, з якоїсь причини необхідно було, аби склалося враження, що смерть настала пізніше, ніж це трапилося насправді. Хіба ви не читали про годинники, розбиті навмисно, аби показувати точний час злочину? Для того, щоб підтвердити слова пані Рено, хтось перевів стрілки годинника на дві години і потому з силою шпурнув його на підлогу. Та, як трапляється дуже часто, цим самим, замість замести сліди, виказали себе. Скельце розбилося, але механізм залишився неушкоджений. З їхнього боку це був найзгубніший крок, бо він одразу привернув мою увагу до двох моментів. Перший — я зрозумів, що пані Рено бреше; другий — була якась дуже важлива причина для того, щоб переконати, що злочин вчинено пізніше.
— Але яка могла бути причина?
— В цьому ж і справа! Саме тут і криється вся таємниця. Поки що я не в змозі нічого пояснити. Є лише одне припущення, котре, можливо, допоможе нам зрозуміти її.
— Яке?
— Останній потяг відійшов од станції Мерлінвіль у сімнадцять хвилин на першу.
Поволі добираючи слова, я закінчив його думку.
— Таким чином, якщо злочин стався двома годинами пізніше, кожний, хто поїхав би тим потягом, мав би бездоганне алібі.
Я ледь не підскочив на радощах.
— Ми повинні розпитати на станції! Не може бути, щоб ніхто не помітив двох іноземців, які від'їжджали тим потягом! Поспішимо негайно туди!
— Ви гадаєте, треба бігти, Гастінгсе?
— Певна річ. Ходімо, не гаючи часу.
Пуаро стримав мій запал, торкнувшись рукою мого плеча.
— Ідіть, коли хочете, друже, та, на вашому місці, я не розпитував би, як виглядали двоє іноземців.
Я втупився в нього, а він мовив нетерпляче:
— Ну, ну, сподіваюсь, ви ж не вірите всьому тому базіканню про чоловіків у масках…
Його слова так спантеличили мене, що я не знав, як відповісти. А він спокійно вів далі:
— Ви ж чули, як я сказав Жіро, що всі деталі цього злочину мені знайомі? В такому разі це дозволяє припустити одне з двох: або голова, котра розробляла план першого злочину, планувала і цей, або вбивця читав звіт про той славетний процес і скористався з нього по пам'яті…
— А лист пана Рено? В ньому говориться і про таємницю, і про Сантьяго.
— Безсумнівно, в житті пана Рено була таємниця, тут не може бути двох думок. З іншого боку, я гадаю: слово "Сантьяго" повинно весь час збивати нас з шляху. Можливо, і пана Рено впевнили в тому, що небезпека загрожує йому саме звідти, аби відвести його підозру. Але повірте мені, Гастінгсе, загроза, що зависала над його головою, походила не з Сантьяго. Була вона поруч, тут, у Франції.
Він говорив так переконливо і з такою певністю, що я повірив у його доводи. Одначе наважився висловити останнє заперечення:
— А як же сірник і недокурок сигарети, знайдені поруч із тілом? Як бути з ними?
Обличчя Пуаро аж засвітилося від щирої втіхи
— Підсунули! Навмисне поклали там, аби Жіро чи хтось із слідчих-вівчарок знайшов. Він спритний, цей Жіро! Але ми ще подивимося…
— В такому разі вся історія про злочинців у масках…
— Вигадка!
— Що ж сталося насправді?
Пуаро знизав плечима:
— Одна особа могла б розповісти нам все, це пані Рено. Та вона мовчатиме. Ні загрози, ні благання не примусять її розкрити рота. Дивовижна то жінка, Гастінгсе, Тільки-но я побачив її, як зрозумів: мені доведеться мати справу з незвичайною особою. Спочатку я ладен був підозрювати її як можливу співучасницю злочину, але пізніше змінив думку.
— Що примусило вас зробити це?
— Вибух щирого горя, коли вона побачила тіло чоловіка. Присягаюсь, біль і страждання, що пролунали в її зойку, були щирі.
— В таких речах не помиляються, — глибокодумно промовив я.
— Пробачте мені, мій друже, але помилитися можна завше. Уявіть собі, що на сцені велика акторка. Хіба її гра в сценах, де вона за роллю страждає від горя, не захоплює вас, не вражає своєю реальністю?.. Ні, я ніколи не довіряюсь своїм почуттям чи враженням. Мені потрібні інші, вагоміші докази. Великий злочинець може бути великим актором. У цьому випадку я кажу з такою певністю, спираючись не на свої враження, а на той незаперечний факт, що пані Рено дійсно знепритомніла. Я підняв її повіки і перевірив пульс. Ніякого обману, вона по-справжньому зомліла! Тому я впевнився, що її страждання було щире, а не удаване. Крім того, невеличка деталь, не позбавлена цікавості, — пані Рено не треба було демонструвати своє горе вдруге. Ні, не вона вбила свого чоловіка. Але чому брехала? Брехала, коли йшлося про її наручний годинник, брехала, розповідаючи про злочинців у масках, потім збрехала… Гастінгсе, скажіть, як ви пояснюєте те, що двері були прочинені?
— Ну… — почав я, дещо збентежений, — гадаю, через необачність, їх забули причинити.
Пуаро похитав головою і зітхнув.
— Таке пояснення дає Жіро. Але воно не задовольняє мене. Ці відчинені двері мають якесь значення, але зараз я не в змозі цього зрозуміти. Та я цілком певен, злочинці залишили будинок не крізь двері, а вилізли через вікно.
— Що?.. Але ж на клумбі під вікном не було слідів.
— Вони повинні були залишитись там… Послухайте, Гастінгсе, садівник, як він сам сказав, висадив нові квіти на обох клумбах напередодні вбивства. На одній — безліч відбитків його черевиків, на другій — жодного! Розумієте?.. Хтось ступав на клумбу, а потому граблями розрівняв землю.
— Де вони взяли граблі?
— Там, де заступ і садові рукавички, — роздратовано кинув Пуаро.
— Чому ви гадаєте, що вони залишили будинок через вікно? Набагато вірогідніше, що вони залізли в нього через вікно, а вийшли крізь двері…
— Можливо, і таке. І однак мені чомусь здається, що вони пішли з дому через вікно.
— Гадаю, ви помиляєтесь.
— Можливо, друже мій.
Я замислився. Висновки, яких дійшов Пуаро, давали можливість робити нові припущення. Я згадав, як дивували мене його загадкові натяки щодо клумби та ручного годинника. Ті зауваження здавалися тоді позбавленими сенсу. А допіру я вперше усвідомив, як чудово, маючи лише кілька незначних фактів, він розплутав велику частину таємниці, що оточувала злочин, і з запізненням віддав належне моєму другові.