— Я тут стою, а Франсуаз чекає на мене! — вигукнула вона нараз, згадавши про свої обов'язки. — Ця стара завше лається…
— Хвилинку, панночко. Чи не знаєте, де зараз слідчий?
— Вони подалися до гаража оглянути машину. Пан комісар висловив припущення, що нею могли користуватися в ніч убивства.
— І як таке могло прийти в голову? — пробурмотів Пуаро, коли дівчина зникла.
— Ви підете до гаража?
— Ні, чекатиму на них у вітальні. Вже досить велика спека, а там прохолодно.
Його спокій не подобався мені.
— Коли ви не заперечуєте… — почав я і завагався.
— Анітрохи. Ви бажаєте провадити розслідування самотужки, чи не так?
— Ну… мені хотілося б розшукати Жіро і довідатися, що він збирається робити.
— Людина-вівчарка… — роздратовано і водночас глузливо пробурмотів Пуаро, відкидаючись у зручному стільці, і опустив повіки. — Будь ласка, мій друже. До побачення.
Я вийшов через парадні двері. Надворі була справжня спека. Звернув на доріжку, якою ми йшли напередодні. Закортіло знову, цього разу самому, оглянути місце злочину. Однак пішов не просто до ями-могили, а завернув у кущі, аби вийти на майданчик для гри в гольф за кілька сот ярдів праворуч. Мені довелося продиратися крізь густий чагарник. Хащі кінчилися так несподівано, що я майже з силою гарматного снаряда вилетів на поле і тицьнувся в спину молодої жінки. У тому, що вона зойкнула, не було нічого дивного, бо й у мене теж вихопився вигук здивування — переді мною стояла моя знайома з паризького експреса, Попелюшка!
— Це ви?! — вигукнули ми одночасно.
Жінка отямилася перша.
— Матінко моя рідна! — вигукнула вона. — Що ви тут робите?
— А ви що?
— Коли я передучора бачила вас, то ви, наче мамин синок, поспішали додому в Англію.
— А коли я вас бачив востаннє, — промовив я, — то ви, наче мамина доця, бігли додому разом із сестрою. Між іншим, знайшлася ваша сестра?
Вона нагородила мене широкою усмішкою.
— Як це люб'язно, що ви нею поцікавились! Все гаразд, дякую!
— Вона тут, з вами?
— Ні, в місті, — з гідністю проказало нахабне дівчисько.
— Мені здається, у вас нема сестри, — засміявся я. — Коли ж вона існує, то звуть її Гаррі.
— А моє ім'я пам'ятаєте? — спитала вона, усміхаючись.
— Попелюшка. Але зараз ви скажете мені справжнє ім'я. Вона заперечливо похитала головою.
— І не скажете навіть, чому приїхали сюди?..
— Он як! Гадаю, ви чули, що люди мого фаху "відпочивають".
— На дорогих французьких курортах?
— Трапляється і на дешевих…
Я суворо глянув на неї.
— Однак ви не мали наміру сюди їхати, коли я стрів вас два дні тому.
— У кожного свої розчарування, — багатозначно промовила міс Попелюшка. — Ну, а тепер от що: я розповіла саме стільки, скільки вам треба знати. Мамині синки не повинні бути цікаві. До того ж ви ще не сказали мені, що тут робите.
— Пам'ятаєте, я розповідав, що мій близький приятель — детектив?
— Ну й що?
— Ви, певно, чули про вбивство на віллі Женев'єв?
Вона втупилася в мене; груди її високо здіймались, а очі враз покруглішали.
— Невже… ви… маєте до цього якесь відношення?!
Я ствердно кивнув. Не було сумніву, мої акції пішли вгору. Кілька секунд вона так дивилася на мене, що неважко було здогадатись, які почуття нуртують в її грудях.
— Ну, це вже над усі сподівання! Будьте моїм гідом… Хочу побачити всі кошмари.
— Що ви маєте на увазі?
— Хлопчику, що це з вами? Я ж розповідала, що схиблена на злочинах. Вже кілька годин я тиняюся навколо вілли, придивляюсь. Вас, либонь, Бог послав! А тепер показуйте мені все, що варте уваги.
— Але послухайте… Зачекайте хвилинку… Я не можу! Нікому не дозволяється заходити… Суворо заборонено!
— Хіба ви і ваш приятель не великі начальники?
Не хотілося зневірювати її щодо мого високого і впливового становища.
— Чого це вас так цікавить? — стиха запитав я. — І що ви хочете побачити?
— Все! Місце, де це сталося, і зброю, і тіло, і відбитки пальців чи якісь інші цікаві речі. Мені ще ніколи не таланило бути на місці вбивства! Це ж враження на все життя!
Я одвернувся. Мене нудило: до чого доходять сучасні жінки!
— Не задавайтеся, — промовила раптом дівчина. — І не задирайте носа. Коли вам запропонували цю роботу, невже ви, дізнавшись, у чому справа, оголосили про своє небажання займатися нею?
— Ні, але…
— Аби ви відпочивали тут, невже б не хотіли, так само як я, почути і побачити все, що тільки можна? Безперечно хотіли б.
— Я чоловік, а ви жінка.
— На вашу думку, жінка повинна злізати на стілець і верещати, забачивши мишу. Таке траплялося лише в доісторичні часи. Та ви покажете мені все, правда? Розумієте, для мене це дуже важливо.
— Не розумію, чого.
— Газетярам входити сюди — зась! А за цю сенсаційну новину я б могла урвати чималий куш в якійсь газеті. Ви не уявляєте, скільки вони платять, коли пише той, кому пощастило подолати перешкоди і побачити все на власні очі.
Я завагався. Вона поклала свою маленьку м'яку долоню на мою руку.
— Ну, прошу вас.
Зрештою я здався, знаючи, що залюбки виконуватиму роль гіда.
Спочатку ми пішли туди, де було знайдено тіло. Поліцай, котрий стояв там, охороняючи місце, віддав честь — він уже знав мене — і нічого не спитав про мою супутницю. Мабуть, того, що вона рушила зі мною, було досить. Я пояснив Попелюшці, як знайшли тіло; вона слухала вельми уважно і час від часу ставила розумні запитання. Потому ми рушили в напрямку вілли. Я йшов дуже обережно, бо, правду кажучи, зовсім не хотів когось зустріти. Повів дівчину крізь чагарник до тильного боку будинку, де стояв сарайчик. Я згадав, що вчора ввечері, замкнувши двері, пан Бекс віддав ключ поліцаю Маршо, сказавши: "Може, він знадобиться пану Жіро, поки ми будемо на другому поверсі в кімнаті пані Рено". Мені здалося цілком вірогідним, що, скориставшись ключем, детектив із Сюрте повернув його знову Маршо. Залишивши дівчину серед кущів, я зайшов до будинку. Маршо стояв на посту біля дверей вітальні. Зсередини долинали чиїсь стишені голоси.
— Ви шукаєте пана Оте? Він у кімнаті. Знову допитує Франсуаз.
— Ні, — поспіхом відповів я. — Він мені не потрібен. Але мені б дуже хотілося одержати ключ від сарайчика, що позаду вілли. Певна річ, коли це не заборонено…