— Ви попросите його зняти черевик і порівняєте підметку зі слідами? — поцікавився я. Мені перехопило подих: я знову почав вірити в Пуаро. Оскільки він казав, що сліди на правій клумбі були важливі для розв'язання злочину, то це, очевидно, дійсно було так.
— Ви вгадали, — відказав Пуаро.
— Але чи не здивує його це?
— Він і не здогадається.
Розмова обірвалась, бо старий порівнявся з нами.
— Ви хотіли у мене щось спитати, пане?
— Так. Ви вже, либонь, давно доглядаєте за цим садом?
— Двадцять чотири роки, пане.
— І ваше ім'я?..
— Огюст, пане.
— Я з захопленням милувався цими казковими кущами журавця. Вони дійсно першокласні. Ви давно висадили їх у грунт?
— Певне, що так, добродію. Але коли хочете, щоб клумби завжди мали ошатний вигляд, треба час од часу підсаджувати нові рослини і викопувати ті, що вже відцвіли. І, певна річ, необхідно весь час обривати зів'ялі квіти.
— Вчора, коли не помиляюсь, ви посадили кілька нових рослин? Ті, що посередині цієї клумби…
— У пана гостре око. Квітам завжди треба день чи два, щоб "прижитись". Так, вчора ввечері я посадив по десять нових рослин у кожну клумбу. Як вам, безперечно, відомо, добродію, квіти не можна садити, коли пече сонце. — Зацікавленість Пуаро зачарувала старого, зробила його балакучим.
— Яка чудова квітка! — промовив Пуаро, показуючи рукою на кущик посередині клумби. — Ви не відмовите, коли я попрошу дати мені паросток?
— Певно, що ні, добродію. — Старий поставив ногу на клумбу і обережно відірвав гілочку, якою замилувався Пуаро.
Мій приятель довго й пишномовно дякував садівникові, поки Огюст не повернувся до свого візка.
— Бачите? — посміхнувся Пуаро і схилився над клумбою, вивчаючи слід підбитого великими цвяхами черевика садівника. — Це дуже просто…
Я уважно оглянув клумбу.
— Всі сліди на клумбі однакові.
— Ви так думаєте? Гаразд! Я погоджуюсь, — сказав Пуаро.
Здавалося, все це його зовсім не цікавило, він думав про щось зовсім інше.
— В усякому разі, — зауважив я, — цей ґедзь тепер не мучитиме вас.
— Боже мій! Що за вираз! Але що ви мали на думці?
— Я хотів сказати: ви тепер нарешті викинете з голови ці сліди.
Але, на моє здивування, Пуаро захитав головою.
— Ні і ще раз ні, мій друже. Я на вірному шляху. Поки що нічого точно не знаю і не розумію, але, як я щойно зауважив панові Бексу, ці сліди найважливіша й найцікавіша річ у всій справі. Бідолаха Жіро нітрохи мене не здивує, коли не зверне на них уваги.
Тієї миті парадні двері прочинилися, і на сходах з'явилися пан Оте і комісар.
— О, пане Пуаро, ми саме виглядали вас, — сказав комісар. — Вже вечоріє, та мені ще хочеться встигнути завітати до пані Добрей. Безсумнівно, звістка про смерть пана Рено дуже засмутить її, і, можливо, вона допоможе нам знайти розгадку цієї трагедії. Не виключено, що він розповів цій жінці таємницю, яку не довірив дружині. Ми добре знаємо слабкі місця наших Самсонів, хіба ні?
Ніхто не проронив жодного слова, і ми рушили. Пуаро йшов поруч із слідчим, а комісар і я за ними на відстані кількох кроків.
— Немає сумніву, що розповідь Франсуаз в основному правильно висвітлює події, — зауважив пан Бекс конфіденціально. — Я телефонував до управління. Здається, тричі за останні шість тижнів, себто починаючи з дня приїзду пана Рено до Мерлінвіля, пані Добрей вносила на свій рахунок великі суми грошей банкнотами. Тепер загальна сума її вкладів дорівнює двомстам тисячам франків!
— Нічого собі, — сказав я. — Це приблизно чотири тисячі фунтів!
— Достеменно так. Нема сумніву, любов повністю запаморочила голову пану Рено. Але треба ще з'ясувати, чи відкрив він їй свою таємницю. Слідчий сподівається, що нам пощастить. Але я не поділяю його оптимізму.
Розмовляючи, ми йшли стежкою поміж двох рядів живоплоту до розвилки шосе, де лише кілька годин тому по дорозі до вілли Женев'єв зупинялася наша машина. Я раптом усвідомив, що вілла Маргарет — житло таємничої пані Добрей — якраз і була тим невеличким будинком, звідки з'явилася юна красуня.
— Вона мешкає тут вже багато років, — сказав комісар, кивнувши головою в бік будинку. — Вельми тихо, дуже непримітно. У неї, здається, нема ні рідних, ні друзів, крім тих, з ким вона заприятелювала у Мерлінвілі. Ніколи не згадує ні свого минулого, ні чоловіка. Ніхто навіть не знає: живий він ще чи помер. Її оточує якась таємниця, коли ви розумієте, що я маю на думці.
Я ствердно кивнув:
— А дочка? — Нетерпіння моє дедалі зростало.
— Справжня красуня! Скромна, віддана, якраз така, якою слід бути дівчині. Всім шкода її, бо хоч вона, можливо, нічого і не знає про минуле своєї матері, та чоловік, котрий захоче просити її руки, неодмінно поцікавиться її батьком… І тоді… — Комісар знизав плечима.
— Ніколи.
— Чи не згадував він про своє перебування в Сантьяго та про ворогів, яких він, можливо, нажив там?
— Ні.
— То, виходить, ви нічим не в змозі допомогти нам?
— Боюсь, що ні. Не розумію, навіщо вам було приходити до мене! Хіба його дружина не може розповісти все, що вас цікавить? — В її голосі бриніла ледь прихована іронія.
— Пані Рено розповіла все, що знала.
— О! — промовила пані Добрей. — Цікаво…
— Що цікаво?
— Нічого.
Слідчий подивився на неї. Так, ця жінка — супротивник досвідчений.
— Ви стверджуєте, що пан Рено не довірив вам ніякої таємниці?
— Чому ви гадаєте, що він міг мені щось довірити?
— Тому, пані, — промовив пан Оте з умисною жорстокістю, — що чоловіки розповідають своїм коханкам те, що приховують од дружин.
— Ох! — Очі її палахкотіли. — Пане, ви ображаєте мене! В присутності дочки! Я нічого не можу сказати вам. Прошу залишити мій дім!
Безперечно, моральна перемога була на її боці. Ми вийшли з вілли Маргарет, наче засоромлені школярі. Слідчий пошепки лаявся. Пуаро, здавалось, поринув у свої думки. Та нараз він запитав пана Оте: чи нема десь поблизу доброго готелю?
— Є невеликий. "Отель де Бен". За кілька сотень кроків звідси. Підете просто вниз по дорозі. Недалеко від вілли Женев'єв, що зручно для розслідування. Гадаю, ми побачимось вранці?
— Так. Дякую, пане Оте.
Обмінявшись загальноприйнятими словами, ми розійшлися. Пуаро і я рушили до Мерлінвіля. Всі інші попрямували до вілли Женев'єв.