Сибіру, хоч би й зверталися до людини двадцяти років. Слово "старичок" означає щось, почесне, шанобливе, навіть лестиве. і
— Ну що, Варламов, як поживаєте?
— Та по днині на день. А вже хто святу радий, той спозаранку п'яний; ви вже мені вибачте! — Варламов говорив трохи співуче.
І— І все ото бреше, все ото він знову бреше! — закричав Булкін, в якомусь розпачі стукаючи рукою по нарах. Але той наче слово дав не звертати на нього найменшої уваги, і в цьому було надзвичайно багато комізму, бо Булкін ще з самого ранку ні з доброго дива Нричепився до Варламова саме за те, що Варламов "усе бреше", як йому чогось здалося. Він никав за ним, як тінь, чіплявся до кожного його слова, ламав свої руки, побив їх мало не до крові об стіни та об нари і страждав, явно страждав від переконання, що Варламов "усе бреше"! Якби в нього було волосся на голові, він би, здається, повиривав його з горя. Неначе він узяв на себе обов'язок відповідати за вчинки Варламова, неначе на його совісті лежали всі вади Варламова. Та в тім-то й штука, що той навіть і не дивився на нього.
— Все бреше, все бреше, все бреше! Жодне слово його ні до чого не підходить! — кричав Булкін.
— Та тобі що? — відповідали, сміючись, арештанти.
— Я вам, Олександре Петровичу, скажу, що був я дуже вродливий з себе і дуже мене любили дівчата...— раптом почав ні сіло ні пало Варламов.
— Бреше! Знову бреше! — перебиває з якимсь виском Булкін.
Арештанти регочуть.
— А я перед ними куражусь: сорочка на мені червона, шаровари плисові; лежу собі, мов якийсь граф Бутилкін, тобто п'яний, як швед, одно слово — чого зводите!
— Бреше! — рішуче підтверджує Булкін.
— А тоді був у мене від батенька дім двоповерховий, мурований. Ну я за два роки два поверхи й спустив, зосталися в мене самі ворота без глухих ворітниць. Що ж, гроші — голуби: прилетять і знов полетять!
— Бреше! — ще рішучіше підтверджує Булкін.
— То я вже ось недавнечко й послав моїм родичам звідціля слізницю; ачей грошенят пришлють. Бо, казали, я проти родителів моїх ішов. Неповажливий був! Ось уже сьомий рік, як послав.
—— І нема відповіді? — спитав я, засміявшись.
— Та нема, — відповів він, раптом засміявшись сам та все ближче й ближче наближаючи свого носа до самого мого обличчя.— А в мене, Олександре Петровичу, тут полюбовниця е...
— У вас? Любовниця?
— Онуфрієв недавно й каже: "Моя нехай ряба, негарна, та зате в неї скільки одежі, а твоя гарна, та старчиха, з мішком ходить".
— Та хіба правда?
— Ай справді старчиха! — відповів він і зайшовся нечутним сміхом; у казармі теж зареготали. Справді, всі знали, що він зв'язався з якоюсь старчихою і видав їй за півроку всього десять копійок.
— Ну то й що ж? — спитав я, бажаючи, нарешті, відчепитися від нього.
Він помовчав, солодко подивився на мене й ніжно мовив:
— То от чи не зволите мені з цієї причини на чвертку? Я ж, Олександре Петровичу, все чай пив сьогодні,— додав він розчулено, беручи гроші,— і так я цього чаю нахлистався, що задишка взяла, а в пузі як у пляшці колотиться...
Тим часом, як він приймав гроші, моральний розлад Булкіна, здавалося, дійшов краю. Він жестикулював, як шалений, мало не плакав.
— Люди божі! — волав він несамовито, звертаючись до всієї казарми.— Дивіться на нього! Все бреше! Хоч що скаже, все ж, все ж, все ж він бреше!
— Та тобі що? — кричать йому арештанти, дивуючись з його люті.— Нісенітна ти людина!
— Не дам збрехати! — кричить Булкін, блискаючи очима й грюкаючи щосили кулаком по нарах.— Не хочу, щоб він брехав!
Усі регочуть. Варламов бере гроші, відкланюється мені і, кривляючись, поспішає з казарми, звісно, до шинкаря. І тут, здається, він вперше помічає Булкіна.
— Ну, ходімо! — каже він йому, зупиняючись на порозі, мовби той і справді був йому на щось потрібен.— Набалдашник! — додає він з презирством, пропускаючи засмученого Булкіна вперед себе й' знов починаючи бринькати на балалайці...
Але навіщо описувати цей чад! Нарешті, кінчається цей задушливий день. Арештанти важко засинають на нарах. У сні вони розмовляють і марять ще більше, ніж
іншими ночами. Подекуди ще сидять за майданами. Давно очікуване свято минуло. Завтра знову будень, знову на роботу... і
_І_
XI. ВИСТАВА
і все, що потрібне! Ці бездарні виконавці закону рішуче не розуміють, та й неспроможні зрозуміти, що саме бук-вальне-'виконання його, без тями, без розуміння духу його, просто веде до розгардіяшу, та й ніколи до іншого
не приводило. "В законах сказано, чого ж більше?" — говорять вони і щиро дивуються, що від кчх вимагають іще, на додачу до законів, здорового глузду й тверезої голови. Останнє особливо здається багатьом із них зайвою й обурливою розкішшю, обмеженням, нетерпимістю.
Та як би там не було, старший унтер-офіцер не суперечив арештантам, а їм того тільки й треба було. Я ствердно скажу, що театр та вдячність за те, що його дозволили, були причиною, що на святках не сталося жодного серйозного непорядку в острозі: жодної злоякісної сварки, жодної крадіжки. Я сам був свідком, коли свої ж вгамовували тих, що розгулялися або сварилися, єдино тим, що заборонять театр. Унтер-офіцер узяв з арештантів слово, що все буде тихо й поводитимуться добре. Згодилися з радістю і свято додержували обіцянки; лестило також дуже, що вірять їхньому слову. Треба, проте, сказати, що дозволити театр нічогісінько не варт було начальству, жодних пожертв. Наперед місця не обгороджували: театр створювали й розбирали весь за якісь чверть години. Тривав він півтори години, і коли б раптом надійшов згори наказ припинити виставу,— це зробили б в одну мить. Костюми були сховані в скриньках у арештантів. Та перше ніж розповім, як упоряджений був театр і які саме були костюми, скажу про афішу театру, тобто що саме мали грати.
Власне писаної афішки не було. На другу, на третю виставу з'явилася, правда, одна: її написав Баклушин для пп. офіцерів і взагалі благородних відвідувачів, які удостоїли наш театр своїми відвідинами ще під час першої вистави. А саме: з панів приходив звичайно караульний офіцер і одного разу зайшов сам дежурний по караулах. Зайшов також раз інженерний офіцер; от для таких відвідувачів і створено було афішку. Гадали, що слава острожного театру прогримить далеко у фортеці і навіть в місті, тим паче що в місті не було театру. Чути було, що склався на одну виставу з аматорів, та й годі. Арештанти, як діти, раділи з найменшого успіху, пишалися навіть. "Адже хто знає,— думали й говорили в нас про себе й поміж себе,— гляди, й само вище начальство дізнається; прийдуть і подивляться; побачать тоді, які є арештанти. Це не проста солдатська вистава з якимись опудалами, з пливучими човнами, з ходячими ведмедями та козами. Тут актори, справжні актори, панські комедії грають: такого театру і в місті1 ''немЗ. У генерала Абросимова була раз, кажуть, вистава та