чолов'яга, недурний, смирний, але коли п'яний — намагається дружитися й вилити своє горе. Він і лається, і претензію заявляє немовби з бажанням ще міцніше потім помиритися з суперником. Другий — огрядний, кремезний, невисокий, з круглим обличчям, хитрий і пронозуватий. Він випив, може, більш за свого товариша, але п'яний тільки злегка. Він з характером і вважається багатим, але йому вигідно чомусь не дратувати тепер свого експансивного друга, і він підводить його до шинкаря; друг твердить, що він винен і зобов'язаний піднести йому, "якщо тільки ти є чесна людина"
Шинкар з певною повагою до замовника й з відтінком презирства до експансивного друга, бо той п'є не на свої, а його частують, дістає й наливає чашку горілки.
— Ні, Стьопко, це ти винен, — каже експансивний друг, бачачи, що його верх,— бо це твій борг.
— Та я з тобою й язика не стану дурно мозолити! — відповідає Стьопка.
— Ні, Стьопко, це ти брешеш, — підтверджує перший, беручи від шинкаря чашку, — бо ти мені гроші винен; совісті нема, й очі в тебе не свої, а позичені! Падлюка ти, Стьопко, ось тобі; одно слово, падлюка!
— Ну; чого рюмсаєш, горілку розхлюпав! Честь являють та дають, то пий! — кричить шинкар на експансивного друга.— Не до завтрього над тобою стояти!
— Та й вип'ю, чого кричиш! Із святом, Степане До-рофейовичу! — ввічливо й з легким поклоном звернувся він, тримаючи чашку в руках, до Стьопки, котрого ще півхвилини тому узивав падлюкою.— Будь здоров на сто літ, а що жив, не лічиться! — Він випив, крякнув і втерся.— Перше, хлопці, я багато горілки підіймав, — мовив він із серйозною важністю, звертаючись мовби до всіх і ні до кого особливо,— а тепер уже, видно, літа мої підходять. Дякую, Степане Дорофейовичу.
— Нема за що.
— То я все про те буду тобі, Стьопко, казати; і опріч того, що ти виходиш передо мною велика падлюка, я тобі скажу...
— А я тобі ось що, п'яна ти мацапуро, скажу, — перебиває Стьопка, втративши терпець.— Слухай та кожне моє слово лічи: ось тобі світ навпіл: тобі півсвіту й мені півсвіту. Іди й не стрічайся ти більш мені. Увірився!
— То не віддаси грошей?
— Яких гобі ще грошей, п'янюго ти?
— Гей, на тому світі сам'прийдеш віддавати — не візьму. Наш гріш трудовий, та пітний, та мозольний. Заморишся з моїм п'ятаком наі тому світі.
— Та ну тебе к бісу! |
— Чого нукаєш; не запріг. (
— Іди, йди! 1
— Падлюка! ;■{ — Варнак!
.....І знялася знову лайка, ще більша, ніж до частування.
Ось сидять на нарах окремо два друга Один високий, дебелий, м'ясистий, справжній м'ясник; обличчя його червоне. Він мало не плаче, бо дуже розчулений. Другий.— недолугий, тоненький, худий, з довгим носом, з якого ніби щось капле, і з маленькими свинячими очицями, зверненими до землі. Це людина політична й освічена; був колись писарем і трактує свого друга дещо звисока, що тому потай дуже неприємне. Вони цілий день разом пили.
— Він мене дерзнув! — кричить м'ясистий друг, сильно хитаючи голову писаря лівою рукою, котрою він обхопив його. "Дерзнув" — значить ударив. М'ясистий друг, сам з унтер-офіцерів, потай заздрить своєму засмоктаному другу, і тому обидва вони, один поперед одного, хизуються вишуканістю стилю.
— А я тобі кажу, що й ти не маєш рації...— починає догматично писар, уперто не зводячи на нього своїх очей і з важністю дивлячись у землю.
— Він мене дерзнув, чуєш ти! — перебиває друг, ще дужче смикаючи свого любого друга.— Ти один мені тепер на всьому світі зостався, чуєш ти це? Тож я тобі одному кажу: він мене дерзнув!..
— А я знову скажу: таке кисле виправдання становить тільки сором твоїй голові! — тоненьким і ввічливим голоском заперечує писар.— А краще погодься, любий друже, уся ця пиятика через твою власну нестійкість...
М'ясистий друг трохи одхитується назад, тупо дивиться своїми п'яними очима на самовдоволеного писарця і раптом, зовсім несподівано, щосили б'є своїм здоровенним кулаком по маленькому обличчю писаря. Тим і кінчається дружба за цілий день. Любий друг без пам'яті летить під нари...
Ось входить до нашої казарми один мій знайомий з особливого відділення, без краю добродушний і весе-
лий чолов'яга, недурний, необразливо-насмішкуватий і незвичайно простакуватий на вигляд. Це той самий, котрий, першого мого дня в острозі, на кухні за обідом шукав, де живе багатий мужик, запевняв, що він "з ан-біцією", і напився зо мною чаю. Він років сорока, з незвичайно товстою губою і з великим м'ясистим носом, засіяним вуграми. В руках у нього балалайка, на якій він недбало перебирає струни. За ним ішов, наче прихвостень, надзвичайно маленький арештантик, з великою головою, котрого я досі дуже мало знав. А ЕТІМ, І ніхто на нього не звертав найменшої уваги. Він був якийсь чудний, недовірливий, завжди мовчазний і серйозний; ходив працювати до швальні і, видимо, намагався жити осібно й ні з ким не зв'язуватися. А тепер, п'яний, він прив'яз, як тінь, до Варламова. Він ішов за ним страшенно схвильований, вимахував руками, бив кулаком по стіні, по нарах і мало навіть не плакав. Варламов, здавалося, не звертав на нього ніякої уваги, мовби того й не було біля нього. Цікаво, що перше ці двоє майже зовсім один з одним не сходилися; вони не мають нічого спільного ні в роботі, ні в характері. І розрядів вони різних, і живуть по різних казармах. Звали маленького арештанта — Булкін.
Варламов, побачивши мене, осміхнувся. Я сидів на своїх нарах під піччю. Він став віддалік проти мене, щось зміркував, похитнувся і, непевними кроками підійшовши до мене, якось по-молодецькому вибочився всім корпусом і, злегка торкаючись струн, промовив речитативом, ледь-ледь постукуючи чоботом:
Круглолиця, білолиця І співуча, як синиця,
Ягідка моя; В убранні вона атласнім, Гарнітуровім прекраснім,
Ой яка краса!
Ця пісня, здавалося, вивела з себе Булкіна; він замахав руками і, звертаючись до всіх, закричав:
— Все він бреше, хлопці, все він бреше! Жодного слова правди не скаже, усе бреше!
. — Старичку Олександрові Петровичу! — промовив Варламов, з лукавим сміхом зазираючи мені в вічі, і мало не поліз зо мною цілуватися. Він був п'яненький. Вираз: "Старичку такому-то...", тобто такому-то моє шанування, вживається серед простого люду по всьому