X. СВЯТО РІЗДВА ХРИСТОВОГО
Нарешті настали й святки. Ще на свят-вечір арештанти майже не виходили на роботу. Вийшли до шва-лень, до майстерень; інші тільки побували на розводці, і хоч і були декуди призначені, та майже всі, поодинці
чи купками, зараз же поверталися до острогу, і по обіді ніхто вже з нього не виходив. Та й вранці більша частина ходила тільки в своїх справах, а не в казенних: деякі поклопотатися, щоб пронесли горілку, та замовити нову; деякі побачити знайомих кімів та кумась або зібрати до свята боржки за роботи, які вони поробили раніше; Баклушин і хто брав участь у театрі — щоб обійти деяких знайомих, переважно з офіцерських слуг, і дістати потрібні костюми. Дехто ходив із заклопотаним і метушливим виглядом єдино тому, що й інші були метушливі й заклопотані, і хоч декому, наприклад, не було звідки одержати грошей, проте вони виглядали так, ніби й вони теж одержать від когось гроші; одно слово, всі мовби сподівалися на завтрашній день якоїсь зміни, чогось незвичайного. Надвечір інваліди, що ходили на базар за арештантськими дорученнями, понаносили з собою всякої всячини з їстівного: м'яса, поросят, навіть гусей. Багато хто з арештантів, найскромніші навіть і найощадли-віші, які цілий рік складали свої копійки, вважали за обов'язок розщедритися ради такого дня й гідно справити розговини. Завтрашній день був справжнє, невід'ємне в арештанта свято, яке формально визнав за ним закон. Цього дня арештанта не можна було вислати на роботу, і таких днів усього було тільки три на рік.
І нарешті, хто знає, скільки спогадів мало заворушитися в душах цих знехтуваних усіма людей при зустрічі такого дня! Дні великих свят різко відбиваються в пам'яті простих людей, починаючи з самого дитинства. Це дні спочиву від їхньої тяжкої праці, дні родинного збору. А в острозі вони мали пригадуватися з муками й нудьгою. Повага до урочистого дня переходила в арештантів навіть у якусь форменість; мало хто гуляв; усі були серйозні і начебто чимсь зайняті, хоч у багатьох зовсім майже не було діла. Та й нероби, й гульвіси намагалися зберегти в собі якусь поважність... Сміх немовби був заборонений. Взагалі настрій дійшов до якоїсь вимогливості й дразливої нетерпимості, і хто порушував загальний тон, хоч би ненароком, того присаджували з криком і лайкою і гнівалися на нього наче за неповагу до самого свята. Цей настрій арештантів був дивний, навіть зворушливий. Крім вродженого благоговіння перед великим днем, арештант несвідомо відчував, що він цим додержанням свята ніби стикається з усім світом, що не зовсім же він, виходить, знехтувана, пропаща людина,
відкраяна скиба, що й в острозі те саме, що в людей. Вони це відчували; це було видно й зрозуміло.
Яким Якимович теж ретельно готувався до свята. В нього не було ні родинних спогадів, бо виріс він сиротою в чужому домі і мало не з п'ятнадцяти років пішов на важку службу; не було в житті його й особливих радощів, бо все життя своє прожив він регулярно, одноманітно, побоюючись хоч на волосинку виступити з покат заних йому обов'язків. Не був він і дуже релігійний, бо благонравність, здавалося, поглинула в ньому всі інші його людські дари й особливості, всі пристрасті й бажання, погані й гарні. Тим-то він готувався зустріти урочистий день без метушні, не хвилюючись, не бентежачись тоскними й зовсім марними спогадами, а з тихою, методичною благонравністю, котрої було саме стільки, скільки треба, щоб виконати обов'язок і раз назавжди вказаний обряд. Та й взагалі він не любив багато замислюватися. Значення факту, здавалося, ніколи не сягало його голови, але раз указані йому правила він виконував із священною акуратністю. Якби завтра ж наказали йому зробити цілком противне, він би зробив і це з тією ж покірливістю й ретельністю, як робив і протилежне тому напередодні. Раз, один тільки раз за життя він спробував пожити своїм розумом — і потрапив на каторгу. Наука не минула для нього даремно. І хоч йому не судила доля зрозуміти хоч будь-коли, чим саме він завинив, та зате він виснував із своєї пригоди спасенне правило — не розмірковувати ніколи й ні за яких обставин, бо розмірковувати "не його розуму діло", як висловлювались поміж себе арештанти. Сліпо відданий обрядові, він навіть і на святкове порося своє, котре начинив кашею й засмажив (власноручно, бо вмів і смажити), дивився з якоюсь заздалегідною повагою, наче це було не звичайне порося, яке завжди можна було купити й засмажити, а якесь особливе, святкове. Може, він ще з дитинства звик бачити цього дня на столі порося і зробив висновок, що порося конечна потреба для цього дня, і я певен, якби хоч раз він не попоїв цього дня поросяти, то на все життя в нього лишився б якийсь докір совісті за невиконаний обов'язок. До свята він ходив у своїй старій куртці й старих панталонах, хоч і благопристойно заштопаних, та зате зовсім уже заношених. Виявилося тепер, що нову пару, видану ще місяців чотири тому, він старанно зберігав у своїй скриньці й не торкався до неї: йому усміхалась думка урочисто обновити її в свято. Так він і зро-
бив. Ще звечора він вийняв свою нову пару, розклав, оглянув, почистив, обдув і, справивши все це, спочатку приміряв її. Виявилось, що пара була цілком до міри; все було пристойно, щільно застібалося догори, комір наче з картону високо підпирав підбрріддя; в талії утворилось навіть щось наче мундирний перехват, і Яким Якимович аж усміхнувся з утіхи і не без молодецтва повернувся перед малюсіньким своїм дзеркальцем, яке власноручно й давно вже обклеїв вільної хвилинки золотим бордюрчиком. Тільки один крючечок біля коміра був начеб не на місці. Зміркувавши це, Яким Якимович вирішив переставити крючок; переставив, приміряв знову, і вийшло вже зовсім добре. Тоді він позгортав усе, як було, і з заспокоєним духом сховав до завтра в скриньку. Голова його була поголена задовільно; але, оглянувши себе уважно в дзеркальце, він помітив, що ніби не зовсім гладко на голові: витикалися ледь видні ростки волосся, і він негайно сходив до "майора", щоб поголитися зовсім пристойно й по формі. І хоч Якима Якимовича ніхто не став би завтра оглядати, але поголився він єдино задля спокою свого сумління, щоб уже так, для такого дня, виконати всі свої обов'язки. Побожне ставлення до ґудзика, до погончика, до петлички ще змалку невід'ємно відбилося в його розумі у вигляді незаперечного обов'язку, а в серці — як образ останнього ступеня краси, якого може досягти порядна людина. Справивши все, він, як старший арештант у казармі, звелів принести сіно і пильно наглядав, як його розкидали по підлозі. Те саме було й по інших казармах. Не знаю чому, але на різдво завжди розкидали в нас по казармі сіно. Потім, скінчивши всю свою працю, Яким Якимович помолився богу, ліг на свою койку і зараз же заснув безтурботним сном немовляти, щоб прокинутися якнайраніше на свято. Так самісінько, проте, зробили і всі арештанти. По всіх казармах полягали багато раніше, ніж звичайно. Звичайних вечірніх робіт ніхто не робив; про майдани й не згадували. Усе ждало завтрашнього ранку.