Ну, минає так день, другий, третій. З Луїзою не бачусь. А тим часом почув від одної куми (стара була, теж праля, до неї Луїза іноді ходила), що німець про нашу любов знає, тому й вирішив мерщій свататися. А то б іще років зо два ждав. З Луїзи нібито присягу таку взяв, що вона мене знати не буде, та що нібито їх, і тітку й Луїзу, поки що в чорному тілі держить, що, мовляв, може, ще й передумає, а що зовсім іще й тепер не
вирішив. Сказала вона мені також, що позавтра, у неділю, він їх обох уранці на каву кликав і буде ще один родич, старий, колись був купець, а тепер бідний-пребід-ний, десь у підвалі за доглядача служить. Як довідався я, що в неділю вони, може, все діло порішать, то таке мене зло взяло, що й собою оволодіти не можу. І весь той день та й весь другий те тільки й робив, що про це думав. Так би й з'їв цього німця, думаю.
У неділю вранці ще я нічого не знав, а як обідні відійшли,— скочив, натяг шинель та й подався до німця. "Думав я усіх їх застати. І чого я подався до німця і що там сказати хотів — сам не знаю. А про всяк случай пістолет у кишеню сунув. Був у мене цей пістолет так, поганий, з колишнім курком; іще хлопчаком я з нього стріляв. Та з нього й стріляти вже не можна було. Однак я його кулею зарядив; думаю: стануть виганяти, грубіянити — я пістолета вийму і їх усіх налякаю. Приходжу. В майстерні нікого нема, а сидять усі в задній кімнаті. Опріч них, ні душі, слуг ніяких. У нього й усіх слуг одна німкеня була, вона ж і куховарка. Я пройшов через магазин; бачу — двері туди замкнені, та старі такі двері, на гачку. Серце в мене б'ється, я зупинився, слухаю: розмовляють по-німецькому. Я як штовхну ногою щосили, двері враз і розчинилися. Дивлюся: стіл накритий. На столі великий кав'яник і кава на спирті кипить. Сухарі стоять; на другій таці карафа горілки, оселедець і ковбаса та ще пляшка вина якогось. Луїза й тітка, обидві вичепурені, на дивані сидять. Проти них на стільці сам німець, жених, причесаний, у фраку і в комірцях, так і стирчать наперед. А збоку на стільці ще німець сидить, старий уже, товстий, сивий, і мовчить. Коли ввійшов я, Луїза так і пополотніла. Тітка була підхопилась та й сіла, а німець нахмурився. Такий сердитий; устав і навстріч:
— Що вам,— каже,— треба?
Я був сконфузився, та злість дуже вже мене взяла.
— Що,— кажу,— треба! А ти гостя приймай, горілкою частуй. Я до тебе в гостину прийшов.
Німець подумав і каже:
— Сідайт. Сів я.
— Давай же,— кажу,— горілки.
— Ось,— каже,— горілка; пийте, будь ласка.
— Та ти мені,— кажу,— гарної горілки давай.— Злість, виходить, мене вже дуже бере.
— Це гарна горілка.
Прикро мені зробилося, що надто вже низько він мене ставить. А найбільше, що Луїза дивиться. Випив я та й кажу: І
— Та ти чого ж так гру0іянити почав, німцю? Ти зо мною подружись. Я з дружби до тебе прийшов.
— Я не можу бути ваш друг,— каже,— ві простий солдат.
Ну, тут я й оскаженів.
— Ой ти опудало,— кажу,— ковбасник! Та чи знаєш ти, що з цієї хвилини я все, що схочу, з тобою зробити можу? Ось хочеш, з пістолета тебе застрелю?
Вийняв я пістолета, став перед ним та й наставив дуло просто йому в голову, в упор. Ті сидять ні живі ні мертві; писнути бояться; а старий, то той, як лист, труситься, мовчить, зблід увесь.
Німець здивувався, однак схаменувся.
— Я вас не боюся,— каже,— і прошу вас, як благородна людина, ваш жарт зараз облишити, а я вас зовсім не боюся.
— Ой брешеш,— кажу,— боїшся! — А що ж! Сам головою під пістолетом ворухнуть не сміє; так і сидить.
— Ні,— каже,— ві це ніяк не сміє зробити.
— Та чому ж,— кажу,— не сміє?
— А тому,— каже,— що це вам суворо заборонено, і вас суворо покарати за це будуть.
Тобто чорт цього дурня німця знає! Коли б не підджи-гнув він мене сам, був би живий досі; через суперечку тільки все й сталося.
— То не смію,— кажу,— по-твоєму?
— Ні!
— Не смію?
— Ві це зовсім не смійт зо мною зробити...
— Ну то ось же тобі, ковбаса! — Та як бахну його, він і покотився з стільця. Ті закричали.
Я пістолет у кишеню, та тільки мене й бачили, а як до фортеці входив, тут біля фортечної брами пістолета в кропиву й закинув.
Прийшов я додому, ліг на койку й думаю: ось зараз заберуть. Година минає, друга — не беруть. І вже десь перед смерком така туга мене посіла; вийшов я; безпремінно Луїзу побачити схотілось. Пройшов я повз годинникаря. Дивлюся: там люди, поліція. Я до куми: виклич Луїзу! Трохи-трохи пождав, бачу: біжить Луїза, так і кинулась мені на шию, сама плаче: "Всьому я,— каже,— винна, що тітки послухала". Сказала вона мені також, що тітка зараз же після того додому прийшла і так перелякалась, що захворіла і — мовчить; і сама нікому не заявила, і мені казати заборонила; боїться; як хочуть, так нехай і роблять. "Нас, Луїзо, ніхто,— каже,— тоді не бачив. Він і служницю свою відіслав, бо боявся. Та б йому у вічі вчепилася, коли б довідалась, що він шлюб брати хоче. З майстрових теж нікого в домі не було; всіх повідсилай. Сам і каву зварив, сам і закуску злагодив. А родич,'то то^й і раніше ціле життя своє мовчав, нічого не казав, а як сталося це діло, взяв шапку і перший утік. І, певно, теж мовчатиме",— сказала Луїза. Так воно й було. Два тижні мене ніхто не брав, і підозри на мене ніякої не було. А за ці два тижні, вірте не вірте, Олександре Петровичу, я все щастя моє пережив. Кожного дня з Луїзою сходились. І так уже вона, так вона до мене прив'язалась! Плаче: "Я,— каже,— за тобою, куди тебе зашлють, піду; все для тебе покину!" Я вже думав усього життя мого тут рішитися: так вона мене тоді розжалила. Ну, а за два тижні мене й забрали. Старий і тітка домовилися та й доказали на мене.
— Але стривайте,— перебив я Баклушина,— за це вас могли всього тільки на десять, ну на дванадцять років, на повний строк, до цивільного розряду прислати; а ви ж в особливому відділенні. Як це може бути?
— Ну, це вже інша вийшла справа,— сказав Баклушин.— Як привели мене в судову комісію, капітан перед судом і вилаяв мене поганими словами. Я не стерпів та й кажу йому: "Ти чого лаєшся? Хіба не бачиш, падлюко, що перед зерцалом сидиш!" Ну, тут уже й пішло по-іншому; по-новому стали судити та за все разом і присудили: чотири тисячі й сюди, в особливе відділення. А як вивели мене на кару, вивели й капітана: мене по зеленій вулиці, а його позбавити чинів і на Кавказ у солда* ти. До побачення, Олександре Петровичу. Заходьте ж до нас на виставу.