— Що значить? — шопоче вона.
— От-те й значить, що кажу. І кажу, Клавдіє, серйозно. Пояснять не буду; колись, може, розкажу. А тепер прошу й раджу: краще їдь якомога швидче.
Вона розгублено, непорозумілими очима водить по мені, немов вишукуючи місце, де захована розгадка моїх слів.
— Що ж може трапитись?
— Трапитись нічого особливого не може, але нам треба не бачитись, бо це утворить між нами тяжкі відносини.
Клавдія гірко, мовчки посміхається й починає сьорбати чай, нахилившись над чашкою.
— Я не можу, щоб моє життя залежало від твоїх настроїв! — раптом одривчасто і знову хвилюючися промовляє вона. На її щоках з'являється чіткий, як наліплений, рум'янець.
— Тут не настрій, Клавдіе, а…
— Ні, це настрій! Сьогодні ти хочеш, чи хтось инший там хоче, щоб ми виїхали звідси, завтра сюди. Я не можу возити таку малу дитину зімою бо-зна куди, жить у готелях, на вокзалах.
— Ніяких готелів не треба! Ольга Петрівна може наперед поїхати, все наготовити, й ти приїдеш у готову кватиру.
— А, це тільки так кажеться!
— Ну, як знаєш!
Ага, так воно он-як!.. Добре ж! Не віриш, що так краще буде? Чудово! Ти переконаєшся. Ти хочеш присмоктатись дуже, боїшся, що це тобі не вдасться, як виїдеш? Ну, так не присмокчешся ж ти й тут!
Я мовчу й помалу п'ю чай. Вчорашнє хвилювання починає проходити по мені. Воно гидке мені, але я не противлюсь йому й навіть хочу, щоб воно швидче заповнило всього мене, — тоді ніби чад устилає всі мої думки та почування.
— Ну, що ж, я не дуже настоюю на цьому, — кажу я, й мені здається, що мій голос дуже глухий, як зпід пальта. Клавдія все таксамо дивиться собі в чашку.
— І ти маєш, мабуть, рацію, дитину можна простудити. Я боюсь, що й у цій кватирі він простудиться, занадто вохко тут.
Клавдія зиркає на міхурці шпалер, на кутки, й заклопотано похитує головою.
— Страшенно вохка кватира. Для дитини це дуже шкідливо. Дати ще чаю?
— Ні, дякую!
— Що значить? Ти ж любиш чай. Я міцного.
— Ні, дякую. Так, так, неодмінно треба змінити помешкання. Ну, значить, нема чого дожидатися. Треба йти.
Тут Костя, який удає, що дуже занятий кубиками, прудко схоплюється й жалібно дивиться на матір.
— Ма-а-мо! А гуля-ать?
— Підеш з тіткою Олею.
— Еге-е! А вона скаже, що втомилась…
— Я можу посидіти й сьогодні, коли хочеш. Пів години часу я ще маю.
— Але, може, ти поспішаєш?
— Ні, ні, мамуню, Яків Василевич не поспішає! Даю, мамуню, чесну клятву, що не братиму в рот бурульок, тільки ти одягайся.
Він у радісному підняттю швидко-швидко говорить, хапає свої камаші, рукавички, тикає їх у руки Клавдії й нетерпляче подригує тоненькими ноженятами.
Але Клавдія вагається, ще не сміє, й помалу, мляво одягає Костю, поглядаючи на мене. Я бачу, що мені треба ще раз рішуче підтвердити своє бажання лишитися з Мікою. Але я не можу цього зробити і жду, що вона от-от скаже: "Ні, Яків Василевич поспішає, ми підемо иншим разом, коли прийде тітка Оля". Тоді я встану й піду собі.
І тут же виразно кажу собі: "Це момент, коли ти виносиш собі той, чи инший присуд. Вибірай!"
І мені хочеться, щоб вони вже швидче йшли.
Клавдія раптом перестає застібати камаші, підводиться й каже Кості:
— Я ж і забула, Костю: хутко треба годували Міку.
— Е-е-е! — вибухає плачем Костя й сідає на підлогу, соваючи ногами.
— Костю, коли ти будеш ревти, я замкну тебе в кухню!
Я сиджу в чудному безвіллю й задубілости.
— Костю, Міку розбудиш! Годі, кажу тобі!
— Е-е, Міку, Міку! Все Міку. Ти обіцяла мені! Е-е!
Я рішаю.
— Хиба так скоро треба годувати? Пів години ж можна почекати. А Кості треба трошки свіжого повітря.
Костя затихає і сторожко дивиться на матір іще повними сліз очима.
Клавдія несміло каже:
— Але ж тобі, може, неприємно лишатися з дитиною?
— Через що? Навпаки. Я посиджу, почитаю.
— Ну, добре!
І Костя й вона відразу, міняються й хапливо, весело одягаються далі. Вона переконалась, що мені хочеться лишатися з Мікою.
— Коли хочеш, ти можеш там, біля його посидіти, там тепліще… — наївно радить вона. — Він має добрий сон, не прокинеться, не бійся!
— Так, я там посиджу.
Знову замикаю за ними двері і слухаю, як вони, оживлено балакаючи, сходять по сходах. Сьогодні нема безсилля від хвилювання. Все в мені немов заціпило зуби.
Я твердо йду в спальню й там іще раз прислухаюсь. Тихо. Десь глухо грюкають дверима; ходять нагорі; слабенько, як дзижчання мухи, доходять дзвінки трамваїв. Знову поспішно, діловито цокає годинник. У вікно зазирає зімовий, вечірній сутінок.
Я нахиляюсь над колискою й обережно здіймаю запинало. У присмеркові колиски непорушно й мирно лежить крихітне, темне серед усього білого личко.
В мені щось здригується, й я від цього зразу слабну. Невимовне чуття огиди до того, що мені треба робити, здіймається всередині мене й паралізує мої руки. Я не можу підвести їх і стою так над дитиною. Потім я сідаю безсило на стілець, що тут же стоїть, і дихаю.
Нагорі щось падає, й чути топотіння ніг. Я схоплююсь, заціплюю зуби й, нахилившись над колискою, починаю швидко, рішуче розмотувати укривальце. Воно якось так загорнуте, що я ніяк не можу знайти кінця. Личко лежить непорушно. Мої руки починають труситись; мене проймає якась запеклість.
От укривальце розмотане. Я почуваю теплоту пелюшок і солодкаво-гострий запах; потім я намацую щось мокре, й запах побільшується. Я натужно думаю про те, що треба запам'ятати, як загорнуті пелюшки, щоб потім таксамо загорнути їх. Переводжу очі на Міку й… зустрічаюся з двома розплющеними оченятами. У присмерку вони видаються більшими, розумними, неначе допитливо, з підозрінням слідкують за мною й хотять сказати: "А що то ти тут робиш?"
Я ще хапливіще розмотую, запеклість росте, в голові гудіння й чад. Підводжусь, слухаю й біжу до кватирки. Разом з клубом холоду в кімнату вкочується віддалений гомін міста й самотній дзвін із якоїсь церкви.
З колиски чується пихкання й рипучий плач. Я біжу знов до дитини й обережно беру на руки тепле й мокре знизу тільце, від якого гостро й солодко пахне. Воно перегинається в моїх руках, і мені страшно, щоб голівка не ударилась о бильце колиски. Пихкання і скрип стихають, ніби Міка здивований, або чекає, що його зараз прикладуть до грудей. Пригорнувши його до себе, я йду з ним до кватирки під морозну течію, що прожогом суне в хату. В лице мені гостро коле, тільце здригується в моїх руках, і від цього в мені прокочується немов вихор болю й огиди.