Повертаю назад і йду без мети вулицями. На Хрещатику мене вабить до себе яскряве, сліпуче освітлення кінематографу. Я входжу разом з юрбою, беру білета й довго сиджу в фойє.
Мовчазні миготливі образи на екрані, беззгучні драми безглуздо придуманого життя подобаються мені. Змісту я не розумію, але я з цікавостю слідкую, як фіґури мовчки ламають руки, роблять страшні очі, щось шопочуть одна одній. А в цей час грає казенно-мелянхолічна, бездушна, і теж, неначе мовчазна, музика.
Потім якимсь чином я йду вже Хрещатиком із Нечипоренком. Він оповідає щось, я йому відповідаю. Ми заводимо суперечку про кооперацію та марксизм. Нечипоренко гарячиться й ніби виправдується. Я говорю спокійно, впевнено, трохи вибачливо. І мені приємно, що я так говорю. В мізку ж увесь час, як фіґури карт по довгій грі, стоять одпечатані образи вікна з одчиненою кватиркою, лахматої, сивої течії морозу, білої колиски. То одне, то друге, зміняючись напереміну, без перестанку випливають, зникають, і знову виникають.
Але от я вже сиджу в Нечипоренка в кімнаті. На стінах багато листівних карток з портретами письменників і громадських діячів. Під ними висить рахівниця. Замісць бюрка — ломберний столик. Як у Клавдії, скрізь багато плахт, долі й на стінах. Чисто, дбайливо, любовно вбрана хатинка. Нечипоренко тут, дома, — простіщий, певніщий у собі й через те симпатичніщий.
Ми все змагаємось. За дверима чути шарудіння, шопотіння, тихий, дитячий смішок. Потім з'являються звідти двійко дівчаток з синіми очима, з синіми стьожками в білих косичках, мов льон, у синіх суконках. Вони ясно, трохи соромливо осміхаються, підходять до батька, держачись за руки і скоса позираючи на мене.
— Мої дочки, — каже Нечипоренко, і в його голосі даються чути нові ноти, яких я не чув ніколи в його, ні на зібраннях, ні в суперечках, а його очі стають добрі, майже гарні.
Я знову на вулиці. В очах конячка з обгризеними вухами, течія морозу. Щоб не думати, швидче заснути, я заходжу в аптику і прошу дати мені якогонебудь сонного порошка. Тут же на вулиці біля аптики ковтаю суху облатку, що дряпає горло, й беру візника. Коли я входжу до себе в кватиру, мене вже хитає від бажання спати, й через кілька хвилин я засипаю, як п'яний.
— — — —
Ввесь ранок я напружено чекаю чогось. По кожнім дзвінку ввесь затихаю й, мабуть, якось дивно дивлюсь на Миколу, що докладає, бо той починає здивовано поглядати на мене.
Після сонного порошка голова важка, і ввесь час мені трохи млісно. Чи це, чи що инше, заваджає мені скупчитись на роботі. Мені в суд сьогодні не треба, але я все ж таки їду туди, блукаю коридорами, утручаюсь у розмови товаришів, і навіть заходжу в якусь салю, де йде суд. Але скрізь мені зараз же стає нудно, наче хтось ножицями відрізує інтерес.
От б'є три години. Я похапцем одягаюсь і майже вибігаю на вулицю. Зупиняючись на кожній східці і глибоко набіраючи повітря, я виходжу по сходах Клавдиного дому. Тхне нафтою, котами, вохкостю, східці запльовані, й мені здається, що мене нудить од цього і трудно дихати.
Перед обшарпаними дверима я довго стою й не в силі подзвонити. Я нічого не в'являю собі, не знаю, що там сталось, але знаю, що тепер рішається все.
Рішуче й сильно смикаю за держальце дзвінка. В ту ж мить чути біжучі, дрібні кроки. Довго крутиться в замку ключ. Двері відчиняються. Силкуючись не дивитись на Клавдію, входжу й починаю роздягатися. Згадавши, що я не привітався, кажу у стінку:
— Добридень! Я просто з суду.
Клавдія не відповідає нічого, й я холону від її мовчання, її лиця я все ж таки не бачу і, проходячи в кімнату, спокійно питаю:
— Ольга Петрівна дома?
— Ні, пішла. На курсах іще. Ми думали, ти пізніще…
В квартирі тихо, як завсіди. В передній кімнаті Костя долі будує ворота з кубиків. Я виразно помічаю, що не чути запаху ліків. Ольга на курсах, Костя грається. Я дивлюсь на Клавдію. Вона похмуро-спокійно, тихо питає:
— Чай питимеш?
— Та що ж, питиму.
Костя чемно підходить до мене, вітається й, запобігливо усміхаючися, схиливши голову на ліве плече, питає:
— А ви й сьогодні посидите з Мікою?
— Костю, не надокучай!
— Я, мамуню, не надокучаю, а питаю.
— Чого ж, посиджу й сьогодні… — кажу я з усмішкою.
Костя злегка вищить і біжить до стінки, вдаючи, що хоче стрибнути на неї.
— Костю, годі, розбудиш Міку!.. Костю, не підеш гулять! Іди, грайся!
Костя тихенько, зігнувшись і поглядаючи на мене, з тою ж усмішечкою біжить до кубиків, і з перебільшеною заклопотаностю починає переставляти їх, щось шопочучи й позираючи на мене.
Я знесилено спіраюсь на спинку канапи й заплющую очі. Тепер мені не треба тримати себе в руках.
— Болить голова? Може, фенацитину дати? — так-само похмуро питає Клавдія.
Я кручу головою.
— Я зараз дам чаю.
— Зтомився трохи.
Клавдія йде в кухню й незабаром вертається з знайомим мені чайником, чашкою й склянкою на таці.
Я почуваю себе смішним, обдуреним. Мені сором за вчорашній вечір, сонний порошок, за той внутрішній, тихий жах, у якому був я ввесь час, і який тільки тепер помітив.
Але одночасно, як після проколу міхура, мені легко, вільно, я можу думати, рухатись, говорити. Кімната потрохи починає здаватись мені милою. Знайомий чайник так утішно, задиракувато держить догори сильного полупленого носика! І здається, що вчорашнього вечора зовсім не було, що я вигадав його, що навіть соромитись нема чого, а коли й є, то це теж добре.
— Ну, що ж Ольга Петрівна каже про переїзд? — голосно кажу я, тримаючи склянку в руці.
Клавдія Петрівна з деяким дивуванням зиркає на мене і стримано відповідає:
— Вона сама хотіла з тобою поговорить.
— А коли ж я удостоюсь авдієнції?
— Вона буде дома в восьмій.
— Ого! Занадто довго ждать. Але в принципі ти згодна переїхати?
Клавдія колотить ложечкою чай у склянці, мовчить і, нарешті, хвилюючись, говорить:
— Через що ти ставиш цю умову? Тобі гидко, що ми тут?
Як-тільки я помічаю її хвилювання, почування легкости й вільности зникає, як димок циґарки від помаху руки.
— Через те, що так буде краще для тебе, для дитини і для мене, — кажу я з притиском.
І цей притиск, що натякає на щось важне й погрозливе, лякає мене самого. Клавдія з непорозумінням наводить на мене скла свого пенсне.