Записка (з минулого)

Сторінка 3 з 6

Борзяк Дмитро

Ідучи тепер назад, білопісковатою вулицею чужого села, вона квапи-. .■іась ще дужче І позирала' все на сонце. Може ще й дополе сьогодні грядки—так думалось; і була вся спереду, дома, без того навіть невдоволення на Павла, що її клопотало, йдучи до волости, десь певна, що здихалась "нарешті лиха—ходити ще та й ще до начальника.

Сонце довго ще котилося "згори.

Повернувшись, Явдоха знайшла хату засуненою, дворик порожнім: старий поїхав на дуку по сіно; Настя зранку ше одлучилась з дому— пішла полоти Потапівнам.

Ключа Явдоха дістала під коморою і, одсунувши хату, першим ділом посипала курям, винесла поросяті. Не гаючись потім, крайком хліба та цибулиною перекусила: поспішала на грядки. І ось, нарешті засунувши хату знову, роздягти кохту, але в платкові, вона вже на грядках, де неприбрана сапа та недополена латка чекали на неї. Господи, поможи!

День стояв тихий і палко-горючий, але безшумний. Оліянів двір— крайній, над напіввисохлою річечкою, унизу в березі—пеньки, лоза й рів тече; сюди не сягав з села навіть дитячий галас. Тепер нішо вже не могло розігнути чи випростатії Явдоїшіну постать, що схилилась над сапою.

День проходив свою круту путь напружено, довго й непомітно. Вечір прийшов голубий. Але згодам, коли дополювать лишалось небагато вже, вечір посинів, загус, стали займатись в синім, що вгорі, мареві сухі й блискучо-миготливі зірки. Тоді до мукання, яким сповняла село череда, що йшла з паші, до вечірнього галасу села, домішалось стріляння: то панич Ладимир покотив десь своїм "моцікдетом"...

Явдоха ледве впоралась, темпі вже смерки мерехтіли, корова давно ревла біля двору, як латку було нарешті дополнено. Одночасно майже повернувся з возом сіна і Оліян.

Сіно скидали вдвох, по темному, Настя не приходила, Сачи вдаох і вечеряли потім, засвітивши синенького каганця.

— Дівці, мать, не будем засувать хати,—сказав лагідний Оліян,—її, може й до півночи носитиме.

— Про мене, не засувай,—відповіла Явдоха.

Взагалі, їй щось не дуже говорилось: коротко лише вона спершу, скидаючи сіно, потілі за вечерею розказала про начальника й записку, Олїян погодливо підтакував головою, а то була мовчуща й хаплива. На скору руч після вечері перемила ложки,—горща немите й лишилось,— і, як Оліян потихеньку собі задоволений ладнавсь, нгпоївш" коняку, лягати, перехристилась і, не розпинаючи платка, загасила світло Оліян поклавсь на полу, головою до вікна, впоперек; Явдоха теж на полу але не "поперек, а вподовж, з краю...

Настя поверну чась пізно, десь коло півночи аж. Місяць, правда ще не викочувавсь, але з-за пеньків, що в березі, мерехтіла вже злотаво-червонувата порохня од нього й малювались виразніш верби на оболоні

Гнучко й безшумно Настя сковзнула до хати—рівномірне батькове хропіння не порушилось, і, кинувши хустку на лаву, мерщій поклалась полі, біля столу, де їй було прослано одежину й рядню.

В хаті було те.мрявно—чорно синіли лише вікна, непевна тиша короткоплинної літньої ночи стояла, але разом з Настею влетів мов вихор. їй здавалось: все тріпотіло й мигало, в кожнім найтемнїшім куткові

Очі Насті заплющувались і розплющувались, лиши, вона квапилась, щоб, заспокоївшись, мерщій заснути—однаково. Побачення з Володьою, що затяглось так оце допізна, її ще не задовольнило, розбуркало до дна, вона-б ладна була метатись, ніздрі їй і досі роздимались, ? вся вона горіла. Рій розірваних і безладно мерехтливих думок гнав у голові.

Володя хоч цілувать уміє! — вихопилась нервовно-зраділа мисль, швидка і шалена, і зразу-ж в гарячковій уяві повстало:

Він її посадив на зрізаного дубка, це в їхній ще леваді, і ростібнув сорочку. Вона не сміла пручатись, сиділа смирна, слухняна—голубкою, хоч її затрудило раптом до кісток, аж зуби зціпила. Заспокоюючи гла-лнням руки по голові, Володя розкрив половину грудей. Щось він говорив, голублячи, і цілував, не поспішаючи, спокійно—він спокійній—і

ГЇ'ЯНО.

Що він говорив? Губи Насті й тепер ще осміхались

— Тн—українська моя калина-царівна... гетьманова... стривай,— казав, неспіша, далі і злегка гарказлючи,—наш гетьман—сміття, ти— моя самостійна, вільна Україна...

— Такої! Україна...—Це починалось знову в кожній леваді, якими шили, аж до їхньої, її батька левади, іцо крайня й найменша. Володя вів її, стиснувши за стан, і ставав то під калиною, то під терном десь.. Ніч була в темному синя, кудлаті левадні— трави кущі опливали темник якимсь і синім сяйвом...

[ вона-ж його накусала сьогодні! Хлопці, з ЯКИМИ раніш гуляла, шепотіли було їй усе, чом не цілує. Кого-б і цілувати!

Володин образ ніяк не хотів і тепер ще виходити з Настиної голови, сповнюючи її пристрасним, до божевілля, милуванням.

Він, Володя, хоч і тонший, як його обняти, але—хто зна, що в ньому є!—такий твердий. У спині наче йому одна лише широка кістка, —іс-бела та міцна, не вигнеш. І руки в нього, як залізні, вона торкалась. Він як здавлює, ворухнутись не можна. Лине в Володі смугляве, з чорним, гладко прнчісаним— на бік волоссям,—циганенко!—втішалась Настя далі—ніс з горбом, трохи широкі губи. Саме не високе, середнє, але пілкіля спокійне таке та... небоязке.

Він їй сказав ще й таке, дурне, сьогодні: Хоч, посватаю? Але доведеться зачекати.

— Скільки-ж зачекати?—сміючись, у жарт спитала Настя, вживши п собі Володиного, чудного слова; "зачекати".

— Років один, а то й два Поки ствердимо самостійну Україну. Я чаю незабаром їхати до Київа, гетьмана будем скидати. Він не наш.

— Вас-же били за гетьмана,—аби що сказати, всміхнулась Настя.

— Те дарма. Мій батько теж за гетьмана, але я і кожен свідомий українець проти. Україна мусить стати иншою, ніж є. Такою, як ти.

— [ то-б ви пішли проти батька...—не повірила навмисно Настя,

Навмисно, бо Володя, справді такий, що піде. Небоязкий він, уміє з людьми, його всі люблять XJ ями на сел—свій, гуляє часто цілі ночі; хто хоч і догадається про любов між "им> і нею, Настею, то його ніхто не зачепить, як другого-б. Попа учував хлопців пісень, співають, Настя усі їх знає. "Ми гайдамаки, всі ми однакі, всі ми ненавидим пута і ярмо"... "Не пора, не пора, не пора москалеві й ляхові служить".. "Ой у лузі червона калина похилилася"...