Дивовижним було тільки те, що про Шварцера говорили все-таки з певною пошаною, принаймні в заїзді "Біля мосту". Говорили навіть тоді, коли йшлося про речі радше сміховинні, аніж важливі, ця пошана стосувалася також Ґізи. Але Шварцер не мав права вважати, що він, як помічник учителя, стоїть вище за К., такої переваги в нього зовсім не було. Шкільний прислужник – дуже важлива особа для вчителів, і навіть таких, як Шварцер, тому його не можна безкарно зневажати. А якщо такої зневаги неможливо уникнути через чиєсь особливе службове становище, то потрібно хоча б дати протилежній стороні можливість також проявити своє ставлення. К. збирався подумати про це при нагоді, тим більше, що Шварцер завинив перед ним і ця провина не зменшилася від того, що наступні дні показали правильність поведінки Шварцера. Не варто забувати, що такий прийом міг налаштувати і всіх інших на відповідне ставлення до К. Не встиг К. з'явитися в Селі, як із легкої руки Шварцера на ньому відразу ж сконцентрувалася увага всієї канцелярії, а на ту мить це було цілком зайвим, адже К. був ще зовсім чужим тут, не мав ані знайомих, ні притулку, втомився від довгої дороги, почувався беззахисним і перевтомленим, лежав на сіннику і міг стати легкою жертвою першого-ліпшого чиновника. А якби цієї ночі йому дали відпочити, наступного дня все могло б скластися вже по-іншому, спокійніше, без зайвого розголосу. Ніхто б про нього не знав і не мав ніяких підозр, він міг би спокійно зупинитися в кого-небудь переночувати, як це робили інші мандрівники. Усі побачили б, що він може бути корисним і старанним, про це пішла б чутка, і швидше за все він би невдовзі знайшов собі десь місце наймита. Ясна річ, у Замку про це теж довідалися б. Але це виглядало б зовсім по-іншому: одна справа, коли посеред ночі через нього потурбували центральну канцелярію або ж того, хто опинився цієї миті біля телефону, і з показною скромністю, але тим не менше достатньо настирливо вимагали негайного прийняття рішення, і вимагав Шварцер, якого нагорі, мабуть, не надто цінують; зовсім інша справа була б, якби замість всієї цієї метушні К. наступного дня сам з'явився в години прийому до сільського старости, все як годиться, скромно постукав у двері, зареєструвався б як подорожній, що вже знайшов собі притулок в одного з місцевих мешканців і напевно завтра знову вирушить у дорогу, хіба що випадково, хоча це й малоймовірно, знайде собі роботу. Ясна річ, лише на кілька днів, бо довше він залишатися не збирається. Так або приблизно так все відбувалося б без Швар-цера. Канцелярія так само опрацьовувала б його справу, але спокійно, в робочому порядку, без наполегливого втручання зацікавленої особи, а останнє чиновники, зрозуміло, ненавидять найбільше. Отже, його, К., провини в цьому всьому не було, винен був Шварцер. Але Шварцер – син каштеляна, а крім того, поводив себе коректно, тому всю провину зіпхнули на К. Причина ж того, що трапилося, могла бути цілком сміховинна. Наприклад, поганий настрій Ґізи того дня, тому Шварцер не міг спати і тинявся посеред ночі, щоб помститися К. за свої страждання. З іншого боку, можна було б сказати, що К. багато чим завдячує такій поведінці Шварцера. Завдяки цьому стало можливим те, чого К. ніколи б не досягнув самостійно, не наважився б досягнути, і що зі свого боку навряд чи попустило б начальство, а саме, що від самого початку, без обхідних маневрів, він встановив безпосередній контакт із адміністрацією, наскільки це взагалі можливо. Але цей подарунок мав і неприємні наслідки. Хоча частково це звільнило К. від брехні й переховування, зате зробило його беззахисним, ускладнило боротьбу і могло б закінчитися повною зневірою, якби не усвідомлення того, що різниця в його можливостях і можливостях канцелярії настільки величезна, що найбільша брехня й підлабузництво, на які він був здатен, не можуть змінити цієї переваги хоча б трохи на його користь. Але цією думкою К. тільки заспокоював себе, Шварцер усе одно залишався винним перед ним. Він заподіяв К. велику кривду, але, можливо, допоможе чимось у майбутньому, бо К. і надалі потребуватиме допомоги в найдрібніших речах, найпростіших кроках. Наприклад, зараз, коли Варнава, здається, знову його підвів.
Заради Фріди К. цілий день зволікав із тим, щоб. піти до Варнави додому й запитати, що трапилося. Аби не розмовляти з Варнавою в присутності Фріди, К. пішов працювати на вулицю, а тепер залишався тут уже після роботи, виглядаючи гінця, але той не прийшов. У К. не залишалося іншого виходу, аніж піти до сестер. Він пробуде там лише коротку мить, з порогу запитає і відразу ж повернеться назад. К. встромив лопату в сніг і пішов. Поки дійшов до дому Варнави, сильно задихався, не переводячи подиху, коротко постукав, різко відчинив двері і, незважаючи на те, що робилося всередині, запитав:
– Варнава ще не приходив?
Тільки тепер він помітив, що Ольги не було, обоє старих сиділи, як і попереднього разу, за віддаленим столом у темряві й намагалися збагнути, що ж відбувається біля дверей. Вони повільно повертали голови в бік К., а на лаві біля печі під ковдрами лежала Амалія, яка злякано схопилася при його появі, а тепер трималася рукою за чоло й намагалася отямитися. Якби Ольга була тут, вона відразу б відповіла, і К. міг би піти геть, а так йому довелося зробити ще кілька кроків до Амалії, подати їй руку, яку вона мовчки потиснула, і попросити заспокоїти наляканих батьків та стримати їх на місці, що вона зробила кількома словами. К. довідався, що Ольга рубає дрова в Замку, Амалія страшенно змучена, – вона не сказала, від чого, – змушена була лягти незадовго до його приходу, а Варнави ще немає, але незабаром повинен бути, бо він ніколи не залишається на ніч у Замку. К. подякував і збирався вже йти, коли Амалія запитала, чи він не хоче зачекати на Ольгу. У К. вже не було на це часу. Тоді Амалія поцікавилася, чи він уже сьогодні розмовляв із Ольгою, К. здивовано заперечив і запитав, чи Ольга повинна повідомити йому щось важливе. Амалія зробила роздратовану міну, мовчки кивнула К. на прощання і знову лягла на своє місце. З лави вона подивилася на нього, ніби дивуючись, що він усе ще тут. її погляд знову був холодним, ясним і нерухомим, він не був спрямований безпосередньо на того, на кого вона дивилася, а ніби повз нього, зовсім трохи, майже непомітно, але саме це й заважало у спілкуванні з нею. Причиною була не слабість, зверхність чи брехливість, а радше сильна потреба самотності, яка перемагала всі інші відчуття. Можливо, сама Амалія могла усвідомити цю потребу тільки в такі моменти. К. здавалося, що він пам'ятає, як цей погляд уразив його ще під час знайомства, можливо, що й те неприємне враження, яке справила на нього вся сім'я, пояснювалося саме цим поглядом, який сам по собі не відштовхував, але був гордим і прямим у своєму відчуженні.