– Насамперед, Фрідо, – сказав К., – я нічогісінько від тебе не приховую. Але як ненавидить мене господиня, як наполегливо намагається забрати тебе в мене, якими підлими методами при цьому користується, і як ти піддаєшся, Фрідо, як ти піддаєшся! Скажи мені, що я не розповів тобі? Те, що я намагаюся зустрітися з Кламмом, ти знаєш. Те, що ти мені не можеш у цьому допомогти і тому я мушу давати собі раду сам, знаєш також. Те, що досі я не зміг досягнути мети, ти бачиш. Мої безрезультатні спроби й так достатньо мене принижують, невже я повинен принижувати себе вдруге, розповідаючи тобі про них? Невже я повинен хвалитися тим, як мерзнув на підніжці кламмівських саней, марно прочекавши півдня? Я поспішаю до тебе, щасливий, що не мушу більше про все це думати, і тут воно вихлюпується з тебе на мене новими погрозами. А Варнава? Так, я чекаю на нього. Він вістовий Кламма, не я призначив його.
– Знову Варнава! – вигукнула Фріда. – Я не вірю, що він хороший посланець.
– Ти маєш рацію, – погодився К. – Але він – єдиний, кого до мене посилають.
– Тим гірше, – сказала Фріда. – Тим обережнішим ти повинен бути з ним.
– Досі він не дав мені можливості для цього, – засміявся К. – Він приходить зрідка і приносить лише дурниці. Ці послання мають певну вартість тільки тому, що приходять від Кламма.
– Подумай сам, – сказала Фріда. – Твоєю метою більше не є сам лише Кламм. Можливо, це непокоїть мене найбільше. Те, що раніше ти намагався потрапити до Кламма, минаючи мене, було погано, але зараз, коли ти нібито відходиш од Кламма, це ще гірше, цього не передбачила навіть господиня. Вона вважає, що моє щастя, дуже сумнівне, але все-таки реальне щастя, закінчиться того дня, коли ти збагнеш, що всі твої надії на Кламма марні. Але ти вже навіть не чекаєш цього дня. Раптом приходить маленький хлопчик, і ти починаєш боротися з ним за його матір, так ніби це для тебе життєво важливо.
– Ти правильно збагнула суть моєї розмови з Ган-сом, – сказав К. – Так воно й було. Невже ти настільки забула своє попереднє життя (не рахуючи господині, звичайно, вона не дасть про себе забути), що вже не знаєш, як потрібно боротися за те, щоб пробитися нагору, особливо, якщо знаходишся глибоко внизу? Як потрібно використовувати найдрібнішу можливість, що дає надію? А ця жінка має зв'язок із Замком, вона сама сказала мені про це, коли я першого дня випадково забрів до Лаземана. Що може бути зрозумілішим, як просити її про пораду чи навіть допомогу? Якщо шинкарка добре знає всі перешкоди, пов'язані з доступом до Кламма, то ця жінка може знати дорогу, яка оминає перешкоди, вона ж сама прийшла нею сюди.
– Дорогу до Кламма? – запитала Фріда.
– Ясна річ, до Кламма, куди ж ще? – сказав К. Потім підскочив.
– Уже час іти за сніданком.
Але Фріда наполегливо просила його залишитися, ніби це буде підтвердженням усього, що він сказав, аби потішити її. К. нагадав їй про вчителя, показав на двері, які кожної миті могли відчинитися з новим скандалом, пообіцяв повернутися якнайшвидше, їй навіть не треба самій розпалювати в печі, він зробить усе після повернення. І Фріда мовчки послухалася. Коли К. крокував крізь сніг, – уже давно час було відгортати його зі шкільної стежки, робота просувалася вперед неймовірно повільно, – він побачив біля загорожі одного з помічників, страшенно втомленого, який усе ще тримався за ґрати. Тільки один, а де другий? Невже К. вдалося перемогти хоча б одного? Але той, що залишився, ще був у цілком добрій формі, це стало видно, коли він миттєво пожвавився, побачивши К., і знову почав благально простягати руки та тужливо закочувати очі. "Його незламність варта подиву, – сказав собі К., та відразу ж додав, – але так можна і замерзнути під парканом". К. нічим не видав своїх почуттів і тільки пригрозив помічникові кулаком, відкинувши будь-яку можливість примирення, тож помічник злякано відсунувся трохи назад зі свого місця. Але тут Фріда одчинила вікно, щоб провітрити перед розпалюванням печі. Помічник відразу ж перестав звертати увагу на К. і кинувся до вікна, яке його, очевидно, притягувало з невідпорною силою. Обличчя Фріди виражало розгубленість від дружніх почуттів до помічника, а одночасно було з прохальною безпомічністю звернене до К., простягнула руку з вікна, і цей жест був не зовсім зрозумілим, вагався між прагненням захиститися і подружньому привітати. Помічника це не зупинило. Тоді Фріда квапливо зачинила вікно, хоча залишилася стояти біля підвіконня, поклавши руку на засув, з похиленою набік головою, великими очима й застиглою посмішкою. Чи знала вона, що цим більше приваблює, ніж відлякує помічника? Але К. більше не озирався, він поспішав і хотів якомога швидше повернутися назад.
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
Під вечір, коли вже починало сутеніти, К. нарешті розчистив стежку в садку. Розкидав сніг по обидва боки доріжки й міцно втрамбував його – на цьому призначену на сьогодні роботу було завершено. Він стояв сам-один у брамі, що вела до саду. Помічника він ще кілька годин тому витурив і спровадив на досить велику відстань, той заховався десь за садками й будиночками так, що важко було його відшукати, і більше не з'являвся. Фріда була вдома і, напевно, вже прала, а може, все ще мила кішку Ґізи. З боку вчительки доручити цю роботу Фріді було знаком великої довіри. Само по собі завдання неприємне й принизливе, і К. не погодився б на це, якби для них не було настільки важливим використовувати будь-яку можливість налагодити стосунки з Гізою після стількох промахів у роботі. Учителька задоволено стежила за тим, як К. приніс із горища дитячу ванночку, нагрів води, і кішку обережно занурили в купелю. А потім Ґіза повністю довірила купання Фріді, бо прийшов Шварцер, той самий, з яким К. познайомився першого вечора, привітався, продемонстрував певну ніяковість у зв'язку з обставинами, за яких відбулося це знайомство, а також перебільшену зневагу, яку годилося відчувати до шкільного прислужника. Потім вони з Ґізою пішли до іншої кімнати, де були й досі. Як розповіли К. у заїзді "Біля мосту", Шварцер, хоча й був сином каштеляна, давно мешкав у Селі, бо закохався в Ґізу. Завдяки своїм зв'язкам він навіть отримав звання помічника вчителя, але вважав, що це означає лише обов'язок відвідувати майже всі заняття Ґізи, на яких він або сидів за партою разом з іншими учнями, або ж, з більшою охотою, на підніжжі кафедри, біля Ґізиних ніг. Він нікому не заважав, діти давно до нього звикли, це було нескладно, Шварцер майже ніколи з ними не розмовляв, бо не любив і не розумів дітей, проводив замість Ґізи тільки спортивні заняття і був цілком задоволений можливістю жити поблизу коханої, дихати з нею одним повітрям, відчувати тепло її тіла. Для нього було найбільшим задоволенням сидіти біля Ґізи й перевіряти зошити. Вони й сьогодні цим займалися. Шварцер приніс великий стос зошитів, – учитель завжди віддавав їм ще й свої, – і поки надворі ще було світло, К. бачив, як вони вдвох нерухомо сидять поруч, щока до щоки, працюють за столиком біля вікна. Зараз виднілося лише миготіння двох свічок. Цю пару поєднувало серйозне мовчазне кохання. Тон у їхніх стосунках задавала Ґіза, в неї був досить важкий характер, і часом вона вибухала, ставала нестерпною і дозволяла собі поведінку, якої сама не потерпіла б ні від кого; тому жвавий і рухливий Шварцер змушений був слухатися її, ходити й говорити повільно, багато мовчати. Та було помітно, що більше ніж достатньою нагородою за все це було для нього саме існування Ґізи, її мовчазна присутність і простота. При цьому вона, можливо, взагалі його не кохала, в кожному разі, в її круглих, сірих, у прямому значенні слова нерухомих очах, в яких оберталися одні зіниці, не вдавалося прочитати відповіді на ці запитання. Видно було тільки те, що вона покірно терпіла його присутність, хоча й не вважала великою честю для себе кохання каштелянського сина. Вона носила своє повне, пишне тіло з незмінним спокоєм незалежно від того, чи Шварцер стежив за ним своїм поглядом, чи ні. Натомість Шварцер приносив їй свою постійну жертву, залишаючись у Селі; гінців від свого батька, які час від часу приходили, щоб забрати його з собою, він одсилав із таким обуренням, ніби самі спогади про Замок і про синівські обов'язки, викликані їхнім приходом, уже завдавали відчутної й непоправної шкоди його щастю. Але загалом у нього не бракувало вільного часу, бо Гіза ощасливлювала його своєю присутністю лише під час занять та перевірки зошитів і чинила так зовсім не з розрахунку, а тому, що понад усе цінувала зручність, тож любила бути на самоті, найкраще почувалася в себе вдома, розлігшись на канапі, поряд із кішкою, яка їй не заважала, бо вже майже не могла рухатися. Тому більшість часу Шварцер вештався по Селі без діла. Але навіть це йому подобалося, бо давало нагоду, з якої він часто користався, заходити на вулицю Льовенґассе, де мешкала Гіза, підніматися до її кімнатки під дахом, слухати під вічно замкненими дверима, а потім поспішати геть, почувши, що в кімнаті панує винятково ідеальна й незбагненна тиша. Ясна річ, наслідки такого способу життя часом ставали відчутними і для нього, хоча цього ніколи не траплялося в присутності Ґізи. Вони виявлялися в недоречних вибухах чиновницької зарозумілості, яка не дуже пасувала до його теперішнього статусу, й переважно ці вибухи не закінчувалися нічим добрим, як К. встиг пересвідчитися.