Здебільшого двадцятилітні не здатні уявити собі власну відсутність у світі живих, а якщо й уявляють, то принаймні не з таким відчаєм, як ти. Але ми жили з цим майже з дня на день і звикли, мов до відлуння. Чи не тому постійно кидалися у якісь нерозважні крайнощі? З часом мені вже не треба було допитуватися, чому ти плачеш. Я знав чому, а ти знала, що я знаю. Тоді я пропонував виправи до лісу чи в гори. Таких утішальних прогулянок було чимало. Ти любила насолоджуватися природою. Але твоя любов до "всеприроди", як ти її іноді називала, була своєрідним "нещасливим коханням", бо ти ані на мить не забувала, як одного дня те, що так палко любиш, зрадить тебе.
Ось так воно було. Від сміху до плачу тільки крок. Під тонким нашаруванням радісного життєлюбства ти постійно ховала тугу. І я теж. Бо ж ми удвох були єдиним цілим. Але мені здається, що твій сум був одчайнішим за мій. Як і замилування чи захоплення.
Та повернімося до Брусничної Жінки. Не думай, що я намагаюся уникнути розмови про неї. Я й справді ледь не вмер від страху тоді. Схожість була разючою. Як їй вдалося вистежити нас?
Не дивно, що мені тремтіли руки, тоді мені здавалось, наче саме життя труснуло мною. Тридцять років минуло, але зараз, коли ми знову опинилася там, я несамовито яскраво відчув, як то було бути шалено юним, як то було бути нами... Тоді в березовому гаю щось трапилося, якісь чари, що змусили нас раптом відсахнутися одне від одного. Я взяв тебе за руку, і це напевно зіграло свою роль, а ще передчуття, що ми ось-ось знову опинимося на краю березняка. Я пам'ятав, як приголомшила нас її з'ява тридцять років тому, як панічно налякала. Не заперечую, тепер мене також проймав острах. Та це не був страх знову побачити примару. Можна боятися піддатись безуму, затаєному в нас. Чи в інших... Страх може бути заразним. Як і божевілля.
Після того випадку тебе годі було впізнати. Минали тижні, я боявся залишатися з тобою наодинці. Затамувавши подих, чекав, що все повернеться у своє русло. Та не дочекався, ти зібрала свої речі й поїхала геть. Я багато років тужив за тобою— Сподівввся будь-якої миті дзвінка в двері, уночі фантазуввв собі, як ти відчиняєш помешкання і входиш, поки я сплю, бо ж ключів мені не віддала. На широкому двоспвльному ліжку мені так гостро бракувало тебе, та водночас мене не полишав страх, що ти повернешся, не зцілившись від свого безумства, не тією Сульрун, яку я знав раніше. Так минуло кілька років, а тоді я вставив у двері замок з запобіжником.
Я й далі сприймвю Брусничну Жінку як загадкове явище в моєму житті. Але ми були тоді такими юними. До того ж, спливло понад тридцять років, і я вже не знаю, де правда, а де — вимисел.
Так, Стейне.
Що ти маєш на увазі?
Ну ось, він знову там стовбичить. Я не годна зосередитися. Не можу згадувати події тридцятилітньої давнини, доки він стоїть на драбині, водно бовтаючи пензлем у відрі з зеленою фарбою. Невже так необхідно накладати ще одну верству фарби? Хіба не можна зачекати хоч би день, щоб вона підсохла?
То займися чимось іншим. Я ще посиджу тут зо дві години.
Я принесла собі склянку яблучного соку з чотирма шматочками льоду. Ноги і алюмінієва драбина, на щастя, зникли з-перед очей. Сподіваюся, він не фарбуватиме ще й утретє?
Агностиками, кажеш, ми були... Ми були живими ляльками! Пригадуєш? Ми весь час перебували в полоні магічного світосприйняття, тільки ми і ніхто інший. Ми були аутсайдерами, зайняли щось на кшталт такого собі чарівного форпосту, який давав можливість спостерігати за всім навколо дещо зверхньо. Ми наче створили власну релігію. Ми так і казали, казали, що сповідуємо власну релігію.
Тоді ми не лише були одурманені одне одним, а ще й захопилися своєрідною місіонерською діяльністю. Ти, мабуть, пам'ятаєш, як ми щосуботи гасали містом з пакетом, наповненим крихітними клаптиками паперу, і роздавали їх кожному стрічному, мов листівки. А напередодні увечері друкували на старій друкарській машинці лаконічні гасла. ВАЖЛИВЕ ПОВІДОМЛЕННЯ ДЛЯ ВСІХ ГРОМАДЯН МІСТА: ЖИТТЯ ПРЕКРАСНЕ ЛИШЕ ТУТ І ЗАРАЗ! Тисячі разів видруковували їх, хитромудро витинали, складали докупи і вирушали трамваєм до Національного театру. Потім займали стратегічну позицію в студентському сквері, Студентерлюнден, у центрі Осло або ж біля трампліну на Гольменколлені і роздавали наші зерна істини, сподіваючись розбудити місто від спіритичного летаргійного сну, у якому воно, на наше переконання, гибіло. Ото було весело! Нас зустрічаЛи здебільшого доброзичливо, з усмішкою, та не йоакувало й роздратованих реплік. Дехто сприймав За образу нагадування про те, що вони існують на цьому світі не вічно.
Ца початку сімдесятих було політично некоректно марно захоплюватися буттям. Чимало прихильників лівих вважали контрреволюційним твердження, що всесвіт — загадка. Важливіше було не збагнути світ, а змінити його.
На ідею з папірцями нас надихнула дурнувата традиція закладати фанти з жартами у спечений калач. По-моєму, спершу ми планували подати подібного калача з нашими закликами на студентському святі. Пригадуєш? Нам навіть спало на думку організувати альтернативну демонстрацію* скажімо, другого травня. Однак далі придумування гасел — а тут ми мали з кого брати приклад — не зайшло. Під час студентських заворушень у Парижі французькі спудеї теж писали на стінах Сорбонни гасла, на кшталт: "Владу фантазії!" і "Смерть — це контрреволюція!" Ми вже малювали в своїй уяві парад, який би ряснів такими закликами. Чого нам тільки не наверталося до голови, Стейне!
Ми постійно ходили на виставки та концерти, не лише задля насолоди мистецтвом чи музикою, а Щоб поспостерігати за живими ляльками. Начитавшись Степового вовка Германа Гессе, ми називали Життєву містерію, у якій брали участь, "магічним
На противагу демонстрації з нагоди дня Конституції 17 травня.
театром". Або ж сиділи в якомусь кафе і скрупульозно вивчали окремі людські екземпляри. Кожна особистість була крихітним всесвітом у собі. Ми називали їх "душами". Хіба ні? Таки "душами", я в цьому твердо переконана. Бо ж не за механічними ляльками спостерігали, а за живими. Так ми тоді казали. Пам'ятаєш, ми, бувало, сиділи в кутку якогось кафе і придумувати відвідувачам химерні життєві історії. Життєпис деяких "душ" часом "забирали" додому і продовжували фантазувати далі. Давали їм імена, наділяли вигаданими біографіями. Так постав цілий пантеон фіктивних персонажів. Важливим елементом нашої релігії було оте майже нестримне "розведення" людей.