Потім ми повісили репродукцію Маґрітта на стіні спальні. Здається, купили її в Центрі мистецтва Гені Унстада на Гьовікодден...
До речі, про спальню. Ми залюбки валялися у ліжку посеред білого дня, поряд на столику стояла пляшка "шампанського" і дві кухонні склянки. Ми могли годинами читати вголос одне одному. Перечитали норвезьких поетів, Стейна Мерена і Улафа Бюлля. Могли собі на таке дозволити, хоча так звана "провідна лірика" у ті часи була заборонена. Але ж ми читали ще й Яна Еріка Волда, геть усе, що він написав. Не кажучи вже про Злочин і кару Федора Достоєвського і Зачаровану гору Томаса Манна. Грубі книжки ставали такими шампано-ліжковими проектами. А "шампанським" ми називали солодке, дешеве пійло Golden Power, щоправда, міцне — звідси й назва Золота сила. Ми вважали невимовною розкішшю бути з плоті та крові, бути чоловіком та жінкою, і насолоджувалися цим. Та саме фізична насолода раз у раз нагадувала нам, що ми смертні. Осінь починається навесні, казали ми. Нам було ледь за двадцять, та ми вже почали зізнаватися одне одному в тому, що, здається, старіємо.
Життя — диво, і ми були свідомі того, що треба кожну його мить святкувати. Байдуже як: прогулянкою з доброго дива до лісу посеред літньої ночі чи такою ж незапланованою автомобільною виправою. їдьмо в Сконе, казав ти, і вже за п'ять хвилин ми сиділи в авті по дорозі до Швеції. Ніхто з нас раніше там не бував, ми не уявляли, де ночуватимемо.
Пригадуєш, як приїхали до Дівчаток Лундгрен у Шхерах, сільської кав'ярні з домашніми булочками? Ми не склепили очей, лише сміялися, реготали без стриму. Зрештою, поснули в траві. Розбудила нас корова. Якби не вона, це на кілька секунд пізніше могли б зробити мурашки. Ми посхоплювалися на ноги, мов ужалені, намагаючись поскидати з себе мурах, та вони були всюди — не лише на одязі, а й під ним. Спересердя ти обізвав їх свенською мурашнею і сприйняв їхню навалу за особисту зневагу.
Несподіване рішення походити на лижах льодовиком Юстедальсбреен теж було такою ескападою — тепер ти це називаєш вибриком. Ідея спала до голови одного травневого дня тридцять років тому. "Збираймося на лижі на Юстедальсбреен!" — оголосив ти по обіді. Це трактувалося як наказ, бо, за своєрідною взаємною угодою, ми без протестів мали приставати на найнесподіваніші забаганки одне одного. За кілька хвилин зібралися і подалися з дому. Ночувати могли на вибір десь у горах, в Л ердалі або ж в авті. Ми були затяті й відчайдушні. Коли добрались до фьорда, першою думкою було відразу податися на льодовик з лижами на плечі. Нам казали, що нагорі є викладена з каменю хатинка-притулок з усім необхідним, там можна переночувати, якщо не встигнемо дістатися до мети. Ми нічого не знали про правила поводження на льодовику, тож і не усвідомлювали всієї відповідальності. Однак з прогулянки на льодовик нічого не вийшло. Це вперше щось пішло не так — ти ж розумієш, про що я кажу, — ми цілий тиждень простирчали в готелі, а тоді, пригнічені, повернулися додому. Перебування в готелі обійшлося недешево, про знижки для студентів там навіть не чули. Та нас більше хвилювали не порожні кишені, до того ж, ми мали чекові книжки...
Я пишу все це для того, аби заразом ще й підкреслити, що моє зачарування життям відтоді анітрохи не пригасло. "Чи зберегла ти свою колишню здатність тішитися кожною секундою прожитого життя?" — запитуєш ти. Відповідь — так.
Багато, щоправда, змінилося, з'явилось щось таке, чого не було раніше, я живу у цілком новому вимірі. Питаєш: "Чи й далі відчуваєш безмежну тугу, що життя таке коротке, таке коротке? Чи набігають тобі сльози на очі від самого лише натяку про "старість" і "земний вік"?" На це з полег-
нням можу відповісти — ні. Я більше не плачу. У Давленні до того, що очікує на мене, я живу тепер Метані... спокою.
Нині я теж невимовно тішуся своїм фізичним буттям, та все ж не так, як тоді. Своє тіло я зараз сприймаю як оболонку, тобто, як щось зовнішнє і несуттєве. Це не те, чим варто перейматися у житті Сьогодні я знаю: те, що я називаю я, переживе фізичну смерть; моє тіло не е мною. Воно не біль-ше я чи моє, ніж старі сукні в шафі. Я його так само не заберу з собою, як одіж. Чи пральну машинку. Чи авто і кредитну картку...
Про це я радо розповім більше, більш, ніж радо. Останнім часом я постійно читаю Біблію. Як бачиш, не лише літературу з парапсихології. Для мене одне не заперечує інше. Ти ж, мабуть, заперечуєш і те, й інше? Вийшло майже, як вірш...
А тепер я насамперед хотіла би довідатися: У що нині віриш ти? Я знаю, як було на початках, але ж з тобою, напевно, теж відбулися зміни?
Дякую за твого останнього е-мейла. У ньому ти вже не такий сиромудрий, як в попередніх листах. Ти простягаєш долоні. Але в них нічого немає, Стейне. Мені так кортіло покласти до них щось дивовижне. Дуже хочу спробувати коли-небудь надати тобі неспростовний, яскравий доказ, що смерті не існує. Зажди-но лишень. Одного чудового дня так і зроблю! А, тим часом, я вдячна тобі, що ти принаймні захотів відчинити цей канал спілкування, який наглухо замкнувся понад тридцять років тому.
Боляче читати, що ти мене боявся. У цьому ти ніколи не зізнавався. Я гадала, ти просто замкнувся, бо я надокучила своєю новою маячнею.
Та все ж ми повинні триматися себе колишніх і того, чого зазнали удвох, до тієї миті, як збулися твої передбачення і ти повірив, ніби я втратила розум. Розуму я ніколи не тратила, однак те, що сталося, було доволі драматичним. Я надто брутально поміняла свій світогляд. Особливого драматизму додало те, що зібрання, яке я покинула через власну незгоду з його поглядами, складалося лише з двох учасників.
А все інше пригадуєш? Пригадуєш наші витівки? Мені здається, ти пам'ятаєш лише те, що хочеш пам'ятати...
Звісно, я пам'ятаю... П'ять наших спільних років залишились у пам'яті найяскравішим спомином мого життя.
Ми вирішили податися до Тронгейму. Сказали — зробили! Надумали поплавати просторами Мйоси — і попливли. Ми сиділи в Будинку художника, і нам раптом спало на думку вибратися у велосипедну мандрівку до Стокгольму. Ми спершу поспали кілька годин удома, а тоді сіли на велосипеди і гайда до Стокгольму.