"цукровою головою". Влучна назва, він справді розкішний і вартий уваги. На своїй автомобільній ЄРБ-карті я бачу його назву — Стареча гора, звісно.
Відразу за пагорбом є невеличкий з'їзд з шосе праворуч на відпочинковий майданчик, тепер там поставили стенди з культурно-історичною інформацією для туристів. На одному з них написано таке:
Стареча гора — пагорб майже правильної округлої форми на схід від інформаційного стенду. Там, за легендою, мешкали невидимі духи гір, яких називали осґардскрейї (*духи Осґарда; Осґард — житло скандинавських богів,) або юлескрейї (*рзр,вян духи; іиі — різдво^. Кожної різдвяної ночі опівночі осґардскрейї або юлескрейї покидали Старечу гору і рушали в дорогу до підніжжя гір, в долину Гал-лінґдаль. Заходили на хутори, пригощалися різдвяними стравами та пивом. Людям, які не скупилися Ны багату гостину для скрейїв, гір-сі ч/ дух і дарували щастя і процвітання. Якщо господар перехрестив частунок, осґардскрейї могли розгніватися І накликати нещастя на людей, худобу та маєтки. Мешканці Гемседа-ля знали майже всіх осґардскрейїв поіменно: Тюдне Ранакам, ГЄЛЬҐЄ Велика Нога, Тронд Довговидий, Масне Утішальник, Цікавий Гел-лє. Осґардскрейї домандровували аж до поселень під Драмменом. Там вони проводили усе Різдво і поверталися до Старечої гори не раніше тринадцятого дня різдвяних свят.
Ііб
Масне Утішальник! Тюдне Ранакам!
Я похитав головою, а, згадавши твої слова, ніби жінка, на яку ми наїхали тоді, не конче мала бути людиною з плоті та крові, а, можливо, тільки примарою, довго стояв, зачудований.
Наперстяні дзвоники і Бруснична Жінка! Ти вдало придумала їм назви!
Ми бачили одне і те ж, пишеш ти. Однак її слова чули або ж сприйняли по-різному.
Якась сила поманила нас до пишних дзвоників, ти була така зачарована, що не могла втриматись, аби не торкнутися їх. Тієї миті ми, без сумніву, думали про одне. І хоч не вели про це безконечних розмов, нам з голови не йшла жінка, яку збили на перевалі. Дзвоники наперстянки були того ж кольору, що й шаль, яку ми потім знайшли у вереску. Тобто, може, й не кольору, але точно такого ж ніжно-рожевого відтінку. Напевно, саме тому квіти так гостро привернули нашу увагу.
Ти маєш рацію, щось змусило нас раптом обернутися. Може, горностай або сорока... І ми озирнулися, і нам обом здалося, ніби ми бачимо жінку на узліссі з тією самою шаллю на плечах.
Але, можливо, нічого дивного в тому, що ми мали приблизно однакові галюцинації, зважаючи на наш душевний стан, та ще й після того, як піддалися чарам розкішних спокусливо рожевих дзвоників наперстянки. Чому саме ці квіти тебе так привабили? Поблизу росли не менш звабні блакитні дзвоники!
ггу
Скільки барв та відтінків існує на світі, сотні, тисячі чи сотні тисяч? Питання до академіків, але в нашому випадку йшлося про точнісінько той самий нюанс кольору. Щось ворухнулося у гвйку позаду нас, ми озирнулися, підвели голови, і нам обом водночас здалося, ніби бачимо жінку з рожевою шаллю на плечах. Я почув, ніби вона сказала одне, ти ж почула зовсім інше. Це теж можна якось пояснити, бо я увесь час думав, що надто швидко їхав гірською дорогою, воно й зафіксувалося у підсвідомості. А тебе ще від дитячих років не покидав панічний страх перед неминучим кінцем, думки, що колись ти назавжди покинеш цей світ.
А ти ще й книжку знайшла напередодні... Ти читала її, я також читав. Єдине, чого нам бракувало до повноти вражень, дзвоників наперстянки.
Пережите потрясіння захитало підвалини нашого світосприйняття, от і почало нам всяке ввижатися. Ми були вразливими і беззахисними, тож чаша вражень переповнилася, і ми вмить піддалися омані.
Завтра я поїду далі. Але не до Осло. Попрямую через долину Ойрланнсдален до Ґуля. До того ж, я зважив усі "за" та "проти" і хотів би приїхати до Бергена, щоб зустрітися з тобою.
Можна?
Я міг би переправитись поромом від Лавіка до Оппедаля. Якщо вгадаю з часом відправлення поромів, то, можливо, попливу фьордом до Рютледаля, а звідти — до Сулюнна. Мені необхідно знову побачити ті краї. Але ти, мабуть, не зможеш приєднатися. Маю на увазі, зустріти мене в Рютледалі. Можливо, для тебе було б найпростішим сісти в автобус в Оппедалі, бо їхати двома авто безглуздо. Це як крайній варіант, ти ж весь час називаєш наші мандрівки "ескападами". Нам є про що поговорити. Мені дуже кортить знову трохи покататися з тобою західним архіпелагом. Аж до Кольґрова. Ми могли би зайти до місцевої крамнички Ейде і купити собі морозива — як у старі часи. Та я зрозумію, якщо ти не зможеш вирватися з дому. Передай, до речі, йому вітання!
Про всяк випадок я замовив від завтрашнього дня номер у готелі Норвегія. Тут, у нашому готелі, я останній гість сезону, невдовзі готель зачинять на зиму. Господарі вже почали пакуватися, накривають меблі килимами та простирадлами.
До Берґена я дістануся, ймовірно, завтра по обіді або ввечері. А в неділю ми могли би податися на острови, якщо вдома тобі дадуть зелене світло на цю поїздку.
Було би так чудово знову побачити ті самі бухти та скелясті острівці. До того ж, цієї пори, мабуть, увесь острів буяє цвітом вереску. Востаннє ми там були удвох теж о цій порі року. Твоя правда: майже щовечора нас вабило на мис помилуватися, як на заході закочується у море сонце.
Саме там нам зараз місце...
Можливо... Але одного дня наші душі знову зійдуть над зовсім іншим, незмірно величнішим видноколом. Я вірю у це.
Ти не сказала, чи мені раді в Берґені?
Приїжджай!
Щиро цього хочеш?
Так, Стейне! Хоч би ти вже був тут. Приїжджай!
Нема потреби приховувати, що всі ці роки я кохав тебе. Кожнісінького дня думав про тебе і вів з тобою уявні діалоги. Власне, я все життя прожив з тобою. Неймовірно... То був дивовижний шлюб. Я дякую тобі і за останні тридцять років.
Я писала, що почуваюся "двоєженцем". Я теж постійно відчувала твою присутність коло себе. Ти ж знаєш мою перечуленість, звісно, я відчувала, що ти думаєш про мене.
Але ти...
Що — я? Ми ж навзаєм знищуємо свої послання, ніхто нас не підслухає...
Хіба не були ми завжди тими двома душами, які належать одне одному? Поєднаними воєдино, як два нерозлучні фотони, котрі відчувають одне одного на віддалі багатьох світлових років...