Останні слова переповнили чашу, я вже не приховувала, що потішаюся з твоєї балаканини. Я поклала руку тобі на ногу — ти наче не мав нічого супроти цього, я ж відчувала, що це наші останні дотики, останні прояви фізичної ніжності — і мовила: "А шаль, Стейне! Якщо жінку не покалічило, чому вона, попри нічну прохолоду, скинула з себе чи загубила рожеву шаль?"
Не знаю, чи ти й сам надто вірив у свої примарні теорії. Хоч казав, що просто намагався думати раціонально. Маєш право, Стейне! Однак особливість Брусничної Жінки полягає не лише в тому, що вона неймовірно схожа на ту, яку ми збили при дорозі, а в її появі, у тому, як вона з'явилася край березового гаю, доки ми милувалися кущем наперстянки — ті ніжно-рожеві дзвоники були такі череватенькі й надзвичайно життєрадісні — і як потім так само несподівано пропала. Тоді — маю на увазі, сидячи в авто по дорозі додому, усю дорогу до Ґуля, Несбюена і далі до Крьодерена, Сокни, Гьонефосса та Соллігьоґди — я вже заходилася розвивати своє містичне бачення подій навколо нас, ти ж принаймні уважно слухав, не лише з причини постсимбіотичної люб'язності, з якою ставляться до душевнохворих. Усе дуже яскраво стояло ще перед очима, а ти ніяк не міг позбиратися докупи в своїй розгубленості. Я й словом не обмовилася про поцуплену з більярдної кімнати книжку, яку щоранку читала по годинці, доки ти спав. Хіба не дивно, що ми знайшли ту книжку незадовго до зустрічі з Брусничною Жінкою?
Поступово я почала розуміти: зустріч з Брусничною Жінкою можна трактувати як знакову. Нам, що однаково палко любили життя і впадали в безмежний відчай від того, що одного дня усе, геть усе, безслідно мине, раптом було дано знак, що ми лише проїздом на цьому світі і що наші душі продовжать своє існування в іншому. Бруснична Жінка всміхалася усмішкою Мони Лізи, лукаво й загадково. Ходімо! Ми долучилися до великого дару. Ще й сьогодні, коли оце пишу тобі, мені б так хотілося поділитись з тобою цим тріумфом. Ніколи не пізно...
Полегша була ще й в іншому. Жінка з рожевою шаллю більше не страждала. Чи не применшувало це трохи нашу вину? Ми урвали її земне існування, убили її тіло — неважливо, коли саме це сталося —відразу чи збігло кілька днів — і думка про це жахала; однак своєю з'явою Бруснична Жінка засвідчила, що вона лише перейшла в інший вимір. Хіба не тому вона показалася нам? Щоб простити і дати нову наснагу до життя! Вона промовила до мене:
"Ги є тим, чим я була, а я е тим, чим ти сша неш". Не бійся, цим самим сказала вона. На тебе чекає те, що й мене. Ти ніколи не помреш... дЛя тебе вона теж мала слова розради: "Тебе слід сіуДо би покарати за перевищення швидкості, хлоп_ чику". З її погляду, тобто, з її нового погляду, твій вчинок був переступом, не важчим за водійську неуважність — з кожним може трапитися у цьому багні, яке називається життям і в якому всі ми борсаємося. Отож те, що сталося — цілковита дрібниця,'бо наша тілесна оболонка крихка і невічна, а потойбічне життя чистіше і стабільніше.
Отак, різними словами, вона сказала нам, по суті, одне і те ж саме.
Не встигли ми й до тями прийти, як знову опинилися вдома, а там вже діяла заборона на будь-які балачки про те, що трапилося. Однак душевна травма давалася взнаки, гнітило відчуття провини і сорому, проймало раз у раз, досить нам було глянути одне на одного, готуючи яєчню чи наливаючи до філіжанки каву або чай.
Однак я дійшла висновку, що першопричиною нашого розлучення став таки не сором. З соромом ми якось би собі порадили. Здається, ми навіть мали намір піти до поліції і в усьому зізнатися. Так просто, Стейне! Прагнули спокутувати вину і ганьбу, які пригинали нас додолу, хоч ми й підставляли одне одному плече.
Ти ж, напевно, не забув, що ми зробили, перш ніж остаточно покласти всьому край. Ми таки зателефонували, врешті-решт, до поліції, анонімно, ясна річ— Поцікавилися, чи не було наїзду або ж дорожнього випадку на межі фюльків у горах тієї ночі, коли ми там проїжджали. Сказали, що, можливо, стали свідками пригоди. У поліції записали названі координати і час, ми мали згодом зателефонувати, самі, бо наполягли на власній анонімності. Вичекали два чи три дні, а тоді поліція нас запевнила, що жодних повідомлень про нещасний випадок не надходило ані тієї, ані будь-якої іншої ночі на тому відтинкУ шляху, бо дорога на перевалі не характерна для гір, дуже пряма і з доброю видимістю.
Несподівано ми постали перед фактом, що на гірській дорозі не виявлено жодних слідів злочину. Усе це огортало подію ще містичнішим флером, нерозв'язаною залишалася й кримінальна загадка. Нас же було двоє, і ми обоє знали, що наїхали на жінку. У такому випадку хтось інший — не поліція і не владні інстанції — мали подбати про її рештки. А я з часом цілком упевнилася, що ми мали контакт з духом жінки, яка перейшла в кращий світ.
Ось де саме проліг глибокий розкол між нами. Після пережитого я зробила інші висновки, ніж ти. Тому й не змогли ми більше бути разом. Я відразу зацікавилася містичною філософією, недаремно ж поцупила оту книжку з більярдної кімнати. Коли томик потрапив тобі на очі, я злякалася, що ти пожбуриш ним у мене. Згодом я зачитувалася Біблією, і сьогодні вважаю себе християнкою.
Воскреслий Христос з'явився перед учнями. Як на мене, його явлення мало багато спільного зі з'явою Брусничної Жінки. Про це ми теж розмовляли. Та все ж моя віра противилася тому, щ0 спершу Ісус помер, а потім його мертве тіло ожило, тому я не визнаю церковної догми про "воскресіння плоті" і не поділяю архаїчних уявлень про могили, які відкриються у Судний День. Я вірю у воскресіння Духа. Мені ближчий апостол Павло, який каже, що після фізичної смерті ми воскреснемо в "духовному тілі" у цілком іншому вимірі, відмінному від того світу, у якому живемо тут і зараз.
Я відкрила синтез між християнством і раціональною в моїх очах вірою у безсмертність душі. Хоча, як на мене, йдеться не про саму лише віру. Я бачила явлення жінки, яка загинула з нашої вини, так само виразно, як, за словами перших проповідників християнства, учні Ісуса бачили його "воскресіння з мертвих". Як гадаєш, хіба Ісус не постав перед учнями, щоб явити їм своє милосердя, тобто дати віру й надію?