З цього хаосу запитань та безладних відповідей врешті зродився новий потяг до тверезих обрахунків. Я почала першою, сказала: "Любий Степне ми прожили разом п'ять років. І раптом зазнали біди, самі до неї спричинилися своєю жахливо нерозумною поведінкою. Нехай би як там доля обійшлася з бідолашною жінкою, ми вже їй нічим не зможемо допомогти. То чому б нам ці останні дні не провести весело?"
Сиріус, провокувала я тебе на космічні розмови. Андромеда, Стейне! І ти відразу підхопив асоціації, досі ми розмовляли про це, по-моєму, в Равснесі.
Тебе не треба було довго умовляти. Ми поклали початок останнім чудовим дням удвох. Ми прийняли душ, а вже за півгодини сиділи у схожій на музей камінній залі, попиваючи аперитив. У барі не було Golden Power, зате був Смірнофф з лаймом.
Після вечері ми знову сиділи перед коминком з філіжанкою кави, але від цієї миті і весь наступний тиждень ніколи не забували слухати радіоновини.
0 22.00 ми поквапилися нагору, до своєї кімнати, проте й цього разу по радіо нічого не повідомили.
Немає потреби докладно описувати, як ми провели тиждень, ти й так пам'ятаєш, до того ж, ми трохи згадували ті дні, коли ось тепер зустрічались. Ми щодня довго гуляли околицями. Першого дня насилу перебрели долину Сюппгелледален
1 дійшли аж до льодопаду. Добре пам'ятаєш той день, Стейне? Пригадуєш, що ми знайшли в моху над річкою, після того як поласували шоколадним тортом і купили плетені, ручної роботи рукавички
затишній хатинці Гьордіс біля підніжжя льодовика Сюппгеллебреен? Від наступного дня ми вже випозичали велосипеди, побували і в Горпедалені, і в Бьойядалені. У Бьойядалені кілька годин просиділи на морені вісімнадцятого століття, спостерігаючи, як відколюються шматки льодовика.
І ні на мить не розлучалися з портативним транзистором. Одного разу, коли проходили повз рецепцію, така собі Лайла тицьнула у нього пальцем і з натяком на іронію запитала: Баадер Майнгоф?
Ми вдали, ніби не почули. У радіоефірі й далі панувала тиша. Нікого не цікавило, що накоїли Бонні та Клайд під час своєї шаленої поїздки через гори. Ми кайфували, бо здобували ще один день у раю, насолоджувалися кожною подарованою нам годиною.
Ми дискутували і розмірковували. Може, в загибелі жінки під колесами нашого авто було закладено якийсь вищий сенс? Це знімало з нас частину провини, та водночас здавалося, ніби нас підставили. Можливо, вона вихопилася на дорогу саме тієї миті, як ми проїжджали мимо, бо ж надворі було майже видно, а ми, проте, нічого не побачили, аж доки раптом перед капотом не замайоріло щось червоне. До того ж, повернувшись на місце пригоди, ми нікого не помітили в кущах. А може, вона була мертвою ще до зіткнення з ав-том? Чом би й ні? Направду, чом би й ні? Ми ж тільки бачили "щось червоне перед капотом", згодом часто повторювали цей вираз; самої жінки не помітили, може, то лише її шаль майоріла
ГОІ
на шосе від легкого повіву вітерцю? Хтось уже позбавив її життя і лише потребував підлаштува-ти видимість нещасного випадку, аби прикрити інший злочин? Може, вона лежала на узбіччі, а без рожевої шалі на плечах її не так легко було зауважити? Хоча удару від зіткнення з нею було достатньо, щоб розбити фару...
Потроху ми вже майже не сумнівалися в цьому. Тому-то ніхто не заявив про її зникнення. Ми ж бачили трейлер з іноземними номерами — чомусь відразу одностайно вирішили, що трейлер німецький — нижче Гемседаля незадовго до того, як ти... як ти, Стейне, звернув на лісову дорогу.
Можливо, жінку підібрав шофер трейлера. Не виключено також, що існував зв'язок між трейлером та білим автофургоном. Усе ж трапилося вночі. Певні зустрічі завжди відбуваються поночі.
Ми захопилися вигадуванням фантастичної історії про німецький трейлер, який над'їхав з Ест-ланна, і про жінку приблизно п'ятдесятирічного віку, ймовірно, кур'єра, яка прямувала дорогою через перевал, щоб зустріти автофургон з Вест-ланна. Далі навіть наша бурхлива уява не йшла...
Ти ще там?
Так... Довго ж ти тягнула з відповіддю. Я сьогодні, по суті, тільки те й роблю, що чекаю елек-тронки від тебе. Ходив туди й сюди кабінетом, наче звір у клітці, сподіваючись хоч звуку від тебе, тобто від комп'ютера. А кабінет мій має не більше дев'яти квадратних метрів. Та поступово я заспокоївся і взявся до практичних справ. Навів лад у паперових завалах, поскладав наукові звіти — такі пертурбації влаштовуються хіба раз на п'ять років. До того ж, я відчуваю, як у мені визріває якийсь неспокій. Але ти розказуй, не зважай, що я нетерплячий. Я не підганяю тебе...
Ті наші "останні дні", які ми собі подарували, доки нас викриють, ніяк не закінчувалися. То був якийсь особливий, романтичний тиждень, мабуть, саме тому, що жили ми в постійній напрузі, в очікуванні, коли ж скінчиться наше щастя. Однак невідомість діймала щораз більше. І хоч були ми вдячні за "вимушений тиждень щастя", як сказав хтось із нас останнього дня, все ж ми, з певним сподіванням на розв'язку, піддалися спокусі пофантазувати, чим завершиться історія вестланн-ських Бонні та Клайда. Обговорювали статті на весь розворот у газетах, вигадували заголовки. Думка, що, можливо, ми ніколи не потрапимо до рук поліції, і нам пощастить уникнути покарання за скоєне, навіть до голови не приходила. Не впевнена, та все ж мені здається, що, якби ми тоді хоч на мить припустили ймовірність вийти сухими з води, то вжахнулись би. Найнестерпнішим у тій ситуації було наше невідання. Минув уже майже тиждень, і жодного слова в новинах про нещасний випадок на перевалі, про те, що жінку брутально збили автом і покинули на місці злочину в горах Гемседаля.
Хто була та жінка, Стейне!!!
Нам довелося викручуватися перед милими господарями готелю, пояснювати, чому жодного разу не подалися на льодовик, як планували. Ти сказав, що я не надто добре почуваюся, а я слухняно кивала у такт твоїй брехні про мою мігрень. Після втечі з місця пригоди, від важко пораненої, а може, й загиблої людини, брехня давалася легко. Ми ще трохи вичекаємо, казали ми. Ми вдавали, ніби в мене менструація, але то була неправда. Мабуть, дивуєшся, що я усе так детально пам'ятаю... Просто на "менсу" ми ніколи не зважали, і я ніколи не страждала на мігрень. Нещастя тісно пов'язало нас одне з одним, тож я почувалася скривдженою, що ти усе звалював на мене.