У готелі лише сказали, що поживемо кілька днів, ще й самі не знаємо, скільки; хочемо податися на льодовик — вони ж бачили лижі, — щось нафантазували і про маршрут, і про наші льодовикові мандри. Ти щось наплів про Свартісен, Чорний Лід...*
А нам просто хотілося побути кілька днів удвох — я і ти, можливо, це наша остання виправа. Не пригадуєш, чи сказали ми в готелі, ніби щойно одружені? Усього лиш чотири роки тому відмінили так званий "куревський закон"**. Першого року, коли ми почали жити разом, про наш "неодружений стан" могли донести в поліцію, накласти штраф і заплямувати ганьбою.
У готелі ми попросили найкращий номер, мовляв, маємо привід для святкування, здається, вигадали якусь історію про успішно складені іспити, та це й не було цілковитою вигадкою, бо я щойно завершила курс історії релігії як додаткової університетської дисципліни, а ти набрав кілька кредитів з фізики.
З найгарнішим номером проблем не виникло —сезон ще не настав, нам дали кімнату у вежі. Не знаю, Стейне, чи так уже й приємно мені згадувати це в моїй розповіді, але, коли ми з Нільсом Петером прибули уночі до готелю, напередодні нашої з тобою зустрічі, нас випадково поселили до тієї ж кімнати. Так дивно було опинитися там знову — з ним... Не певна, наскільки ми завдячуємо випадковості, що потрапили саме до того номера — бач, не наполягаю на провидінні, — бо його замовляв Нільс Петер, а я одружена зі щедрим і надзвичайно турботливим чоловіком. Він важко сприйняв твою появу і те, що ти, по суті, украв наш відпочинок у Книжковому місті. Ми з Нільсом Петером тішилися, що зможемо поблукати поміж букіністичних яток, полюючи за книжками, які не встигли прочитати в юності. Здається, я тобі вже писала, що він приквапив наше повернення додому.
Реєструючись у рецепції готелю того ранку, ми відважилися на доволі ризикований крок, однак вибору не мали: запитали, чи є в номері радіо, а що відповідь була негативною, попросили дозволу позичити портативний радіоприймач. Украй необачно, мабуть, але нам бракувало інформації, дои сказали, що ти студіюєш юриспруденцію і не хотів би випускати з уваги деякі актуальні теми. Щось там пов'язане з Німеччиною та справою Баадер-Майнгоф, бовкнула я.
Лише кілька днів тому Ульріку Майнгоф знайшли мертвою у тюремній камері Штамгайма. Не знаю, навіщо я це ляпнула, можливо відчула нашу спорідненість: ми з тобою нараз стали чимось а 1а Андреас Баадер і Ульріка Майнгоф. Ти сердито зиркнув на мене.
Ми одержали і радіо, і кімнату з округлим балконом, з якого видно розкішну панораму льодовика, фьорд та дві крамнички унизу, біля старого пароплавного причалу. Але нам було байдуже до краєвидів... Щойно опинившись у номері, ми позалягали в ліжко з портативним приймачем на батарейках. Навіть на годинника не глянули, бо майже не мали сумніву: все, про що говоритиметься в новинах, буде стосуватися нас. Перш ніж нас зморив сон, ми почули лише про звичні події в Норвегії та закордоном, про те, що місцева рада Одельстінґет схвалила пропозицію, за якою призовний вік юнаків знижувався з 20 до 19 років, та про смерть німецького філософа Мартіна Гайдеґ-ґера. І жодних повідомлень з гірського фронту.
Відсутність згадок про трагічігу подію ставала гіршою за тортури. Ще свіжими були у пам'яті наші "семінари" з шампанським на широкому ліжку вдома, коли ми читали Достоєвського. Тепер вже ми, як і Раскольніков, жадали викриття, щонайменше виклику для надання свідчень чи допиту. Та тривало так недовго, ми обоє несподівано провалилися в сон, навіть радіо, здається, не вимкнули, а прокинулися аж надвечір.
Я пробудилася від твого плачу. Уже не я, а ти плакав. Я втішала тебе, поклала руку тобі на груди, цілувала в шию і намагалася заколисати.
Невдовзі ми вже знову сиділи на ліжку й слухали радіо, напружено дослухалися до всіх новин, які транслювалися щопівгодини. Нічого... Уже сьома година, від трагічного випадку у горах Гемседаля минуло понад півдоби; можливо, то було брутальне вбивство, а злочинець утік з місця злочину, покинувши напризволяще поранену, а може, й загиблу жінку, не викликавши швидкої, ані поліції. "Значні сили поліції були сьогодні кинуті..." Та ні, нічого подібного не передавали. А ми ж сиділи в готельній кімнаті, десь у чорта на задвірках, над берегом рукава Соґнефьорду, і напевно знали, що, захмелілі від власного щастя, збили й покинули жінку з рожевою шаллю, а потім просто продовжили свою мандрівку горами. Шаль ми знайшли. Ми підібрали Ті шаль. Отже, решту за нами прибрав водій білого фургона. Невже він не повідомив поліцію?
Що ж таке відбувається? Чому мовчить радіо? Чому не розголошують справу? Для цього мають бути підстави. Але які? Чому владні органи не оприлюднюють те, що знають? Що робила загадкова жінка у сірому одязі і рожевій шалі у горах посеред ночі? Як вона там опинилася? Може, йдеться про якісь військові чи шпигунські імплікації? Може, ми випадково влізли у щось, пов'язане з державною безпекою країни?
Моя фантазія ніколи не знала стриму. Звідки ми взяли, що збита жінка неодмінно мала бути звичайною людиною з плоті та крові? — запитувала я. Ніхто за неї не впоминається, радіо мовчить... Поліція не просить зголоситися свідків. А що, як вона була чужаком, прибульцем з космосу? Тієї ночі над горами палахкотіла якась дивна заграва... Я провокувала тебе, нагадала, що ми бачили сяєво на небі.
Насправді ж ми нічого не розуміли. Ким була постраждала? Якщо не "прибульцем" і не примарою, то на іншому кінці цього ребуса мав би стояти хтось, хто би поцікавився: а злочинець хто? Неодмінно чоловік, без сумніву. Ми спробували витворити профіль злочинця з кута зору поліції, жінка під нього не підходила, бо жодна жінка не втекла би з місця пригоди. З якоїсь причини поліція або поліцейська служба нагляду хотіла, мабуть, спершу спробувати знайти зловмисника, а вже тоді повідомляти громадськість про те, що сталося.
Наше авто ми залишили в Геллі. Може, нам добровільно здатися? Анонімно повідомити в поліцію про пошкодженого в аварії фольксвагена на поромній переправі, і тоді наша мука скінчиться.
Авто ж уже зареєстрували в поліцейських журналах як підозрілий транспортний засіб.