У нашому випадку книжки також відігравали значну роль, однак наші уподобання дуже різнилися. Я згадую твою чималеньку бібліотеку містики, а надто одна книженція засіла в моїй пам'яті, ти знаєш, про яку саме йдеться. Іноді в одній лише книжці буває закладено більше "вибухівки", ніж у звичайному "епізоді".
Спакувавши і відіславши усе, я нараз збагнув, що наше розлучення стало доконаним фактом, ніби скріпленим печаттю. Нам не потрібні були жодні документи, які б підтверджували спільне проживання чи роз'їзд.
Відіславши того ранку з пошти три картонні пачки, я не повернувся додому, сів у фольксваген, виїхав на окружну дорогу, Рінґсвеєн, далі з'їхав на Драмменсвеєн, спонтанно, як зробили б ми, бо поняття не мав, куди прямую, доки не проминув затоку Сандвіка по дорозі до Соллігьоґди та Гьонефосса.
За п'ять годин я доїхав до Гьойґастьоля, потім ще трохи на південь і вгору на Гарданґервідду; запаркував авто і віднайшов стежину до нашого старого прихистку. Трохи потинявся там, посидів, перш ніж знову сісти в авто І податися далі.
Сам наш прихисток анітрохи не змінився, так ніби ми побували там щойно вчора. Я заповз у ґрот, побачив наше ложе, ми ж покинули на ньому невичинену ягнячу шкіру. Ти казала, що фермер міг би, можливо, дістати компенсацію за ягня, якби хтось знайшов шкірку під час вигону овець на пашу. Ти завжди сплачувала борги. Однак шкіра усе ще лежала там.
Димок від багаття, звісно, не курився, проте обвуглені цурпалки ялівцю та карликової берізки лежали точнісінько так, як ми їх залишили. До того ж, я знайшов ще чимало інших наших слідів. Я заходився більш-менш скрупульозно провадити еротично-археологічні "розкопки". Знайшов одну твою зелену рукавичку, п'ятикронову монету, шпильку для волосся з легкого металу (хіба це, до речі, не було порушенням правил проживання в епоху кам'яного віку?). Не пригадую, щоб ти зашпилювала нею волосся, видно, випала з кишені. Потроху ми зовсім закошлатилися. Мило і шампунь були заборонені, замість мила використовували мох, лишайник та карликову березу. Ще я знайшов два саморобні рибальські гачки. Мені ледь не стало соромно за розкидані перед ґротом риб'ячі кістки, та, мабуть, такий самий вигляд мали знамениті печери кроманьйонців. Так ми, здається, виправдовували одне перед одним своє нехлюйство. Маємо право бути трохи капарниками, казали ми, бо ж намагалися якось дотримуватися автентичного печерного способу життя. Ми вже були людьми, та ще не дуже; щойно пройшли фазу перетворення тварини в людину, тож навіщо було перейматися дотриманням чистоти, навпаки, треба було докласти зусиль, аби стати примітивнішими та дикими.
і ось раптом — сталося це миттєво — я ніби втратив опору в собі самому і цілковито злився з навколишньою природою. Те, що воно трапилося саме тут і зараз, я сприйняв як випадковість, бо ж нічого не робив зумисне. Мене пронизало нараз, що всі щоденні помисли про "мене" та "моє" більше не чинні, усе це лише ілюзія. Я розгублював себе, однак не взяв це за непоправну втрату, бо водночас відчув, що є чимось незмірно більшим, ніж те нужденне ego, яким так переймався раніше. Простіше кажучи, я — це не лише я, а й неозоре плато навколо, уся країна, та, зрештою, усе на цьому світі від найкрихітнішої мушки до міріад галактик у небі, усе це — я, бо я є усім цим...
Я перебуваю у стані свідомості, який абсолютно не піддається описові. Лише відчуваю і знаю, що я є каменем, на якому сиджу — і тим, і ще тим, і он тим; убраним у вереск, чорниці й карликові берізки. Нараз чую закличні меланхолійні співи сивки золотистої, і це теж я, це я кличу, закликаю себе увібрати довкілля.
Я усміхаюся. Під розбурханою поверхнею почуттів, бажань та жаги завжди крилася моя глибша ідентичність, тиха і непомітна, споріднена з усім світом, і щойно я це усвідомив, хвилі вляглися, поверхня розгладилася. Я був жертвою найбільшого в світі блефу, ніби "я" — щось зовсім окремішнє від доакілля. Однак це не має нічого спільного з трансцендентальним сприйняттям. Навпаки, я абсолютно осяжно знаходжуся по цей бік.
А ще я неймовірно "намацально" відчуваю безчасся. Хоча й не можу сказати, ніби почуваюся вирваним з часового простору, скоріш уплетеним у час, та не просто втисненим у обмежені часові рамки реального моменту, а в час абсолютний. Бо проживаю не лише своє життя — я є До, зараз і після. Росту і розпинаюся на всі боки. Бо все є єдиним, а єдине і все — це я.
Згодом той стан минув, бо те, що я описую, збігає, мов мить. Я відчув блаженний дотик вічності, усього, що було до мене і прийде після Мене, хоча сам дотик тривав заледве кілька секунд. Але моє швидкоплинне поєднання з вічністю дало мені нове пізнання, новий вимір, які — я знаю — пронесу крізь усе життя.
Ото й усе, що я хотів розповісти про відчуття, яких зазнав, а чи про стан своєї свідомості. Хоча пережиті враження, які я спробував відтворити, справжні. Згодом, принаймні якийсь час опісля, я збагнув, що приблизно до таких же висновків можна дійти простим шляхом роздумів.
Ми охоче говоримо, що перебуваємо у світі, у всесвіті чи на Землі. Що ж, так воно і є. А хіба не спокусливо вдатися до гри чи радше вправи на позбавлення себе стереотипів, відмовившись від надокучливих прийменників? Я є світом. Я е всесвітом.
Там, на високогірному плато, я поринув у стан свідомості, який майже не піддається описові. Однак те, чого я зазнав, було справдешнім. Я —світ, і це направду правда.
Чи може, ти іншої думки? Чи можеш вгледіти проблиск надії на компроміс у витвореній мною площині? Чи зуміла б тішитися думкою, що просторами Гарданґервідди гасатимуть зайці й північні олені, пурхатимуть куріпки і через сотню, і через тисячу, і навіть через мільйон років? і чи водночас змогла б відчути, що все оте розмаїття, яке залишиться після твого відходу, і є тобою? Чи спроможне таке усвідомлення дати тобі крихту душевного спокою і ефемерне відчуття, що твоє маленьке власне "я" переживе своє земне існування, стане "духом" у раю душі?
Поглянь на таку дилему: на столі перед тобою два ґудзики> на які ти можеш натиснути. Натис-неш на один, і миттю помреш, жодного переходу до іншого стану існування вже не буде, натомість л(0дство і вся багатоманітність життя на цій планеті триватиме далі в неозорому майбутті. Ще безліч поколінь маленьких дівчаток стрибатимуть каменистими острівцями та шхерами, як і ти колись наприкінці п'ятдесятих. Я ніби бачу їх перед очима. Здається, ніби там, за закрутом часу, вже юрмиться люд. Та є ще й інший ґудзик на столі перед тобою; натиснеш на нього, і житимеш при доброму здоров'ї понад сотню років, а за те — У цьому й полягає дилема — усе людство і все життя на Землі помре разом з тобою.