Після вечері я спробував замовити кальвадос. Я невідступно думав про тебе чи радше про нас і про нашу ввтомобільну мандрівку до Нормандії. Але нині у барі не було кальвадосу. На мить здалося, ніби кальвадос мені наснився, в насправді вони ніколи не мали в своєму асортименті яблучної наливки. Чи так було? Якщо кальвадос облудний спогад, то як я можу покладатися на свою пам'ять про ті часи? Молода офіціантка була дуже привітною, мабуть, чула краєм вуха, що наступного дня я маю виголошувати промову за ланчем, і запропонувала натомість келишок їхнього фірмового коньяку. Я рішуче відмовився, попросив принести гальбу пива та чарку горілки і записати на мій рахунок.
У камінній залі панував такий гармидер, що я рано пішов до себе в номер і рано ліг спати. Заснув, ледь торкнувшись подушки. Я не лише випив пиво й горілку. Я знову марив, наче зустрів тебе. Наче побував з тобою на Ф'єльстоллені. І в березовому гаю.
На світанні мене розбудив крик чайок. Я зійшов униз на снідання, тільки-но відчинили двері до ресторанної зали. Того ранку я теж замовив філіжанку кави і вийшов з нею на терасу. Але тебе вже там не було. Я самотньо сидів у променях ранкового сонця, наслухаючи шепіт вітру в листі червоного бука. Чайки шугали в повітрі і ячали над кооперативною крамницею Самвірке-лягет і над старим пароплавним причалом. Далеко у фьорді хтось у зеленому одязі рибалив з веслового човна.
Щось у мені протестувало проти цього надто ідилічного ранкового антуражу.
Кілька годин по тому нас завезли до Льодовикового музею. Там показали, як високо може піднятися вода у фьорді за кілька десятків років, якщо ми не подолаємо прогресування кліматичних змін. Я мимоволі запитував себе, чи вони врахували, що з льодовика постійно вимиваються осадкові породи, розширюючи тим самим смугу суходолу в дельті фьорду. Там, де тисячу років тому була гавань вікінгів, нині садять картоплю!
На самій виставці нас поділили на менші групи, і ми відразу потрапили до кімнати, де під гуркіт та грюкіт стали свідками створення землі 4,6 мільярда років тому. У наступній залі ми довідалися, яким було життя приблизно 40 мільйонів років тому, далі — як остання льодовикова епоха змінила поверхню нашої планети. Згодом у маленькій кімнатці нам продемонстрували механізм дії парникового ефекту і показали, якою безживною була би земля, якби взагалі не існувало жодного парникового ефекту. Водночас прозвучали зауваги про руйнівну силу спричиненого людьми парникового ефекту, і його вплив на споконвічний вуглецевий баланс. А насамкінець ми побачили, який вигляд матиме земля у 2040 та 2100 роках, якщо не вжити рішучих заходів для зменшення викидів шкідливих газів у атмосферу. Не надто радісна картина. Та потім, на щастя, показали оптимістичнішу картинку — якою могла би стати земля у 2040 та 2100 роках, якби нам таки вдалося згуртувати світову громадськість і вжити радикальних заходів щодо шкідливих викидів газів, нищення лісових масивів та тропічних лісів. Ще не втрачено можливості поставити цю планету знову на ноги. В останній залі висіли розкішні кольорові світлини з різних куточків земної кулі, зокрема зафіксоване в кадрі біологічне розмаїття нашої планети. Коментував експозицію Давид Аттенборо. Розповідаючи про зафіксовані на світлинах унікальні види рослин та тварин, він на завершення сказав:.....but
we still have time to act to make changes that will secure the life of this planet. This is the only home we have..."* Після урочистої церемонії відкриття виставки нас запакували в автобуси і відвезли до льодовика Сюппгеллєбреен, де для учасників влаштували прийняття на свіжому повітрі з шипучим вином, полуницями та закусками. Доки ми оглядали виставку в Льодовиковому музеї, ресторанна обслуга усе підготувала. Мила господиня готелю, яка, вочевидь, за останню добу не мала коли й угору глянути, помітила мене. Певно, вона давно здогадалася, що я тут з приводу відкриття нової кліматичної експозиції і за дві години промовлятиму за ланчем.
Жінка підійшла до мене, тепло, щиро усміхнулася і запитала, ясна річ, про тебе.
— Де ваша дружина?
Розчарувати її було понад мої сили, я не зміг, Сульрун, тож сказав, що тобі квапно треба було повертатися додому, до Берґена, через родинні обставини.
— Щось з дітьми? — запитала вона.
— Ні, зі старою тіткою, — збрехав я.
Секунду чи дві вона вагалася, мабуть, зважуючи, чи не буде її наступне запитання надто панібратським.
— Але ж ви маєте дітей?
Що я мав казати? Я вже раз збрехав, не змигнувши й оком, тож не міг зізнатися, що ми зустрілися тут випадково, не бачившись тридцять з гаком років. Я спробував відповісти, не вдаючись до подробиць.
*... та ми ще маємо час, аби вжити заходів, які збережуть життя на цій планеті. Бо це наш єдиний дім... — пер. з англ.
— Двоє, — кивнув я. То було недалеко від правди, бо ж ти маєш двійко і я — двійко.
Однак господиня не відступала, їй цікаво було більше довідатися про наших діточок. Не знаю чому, але від цієї миті я мешкав у Берґені, ні словом не обмовився про своїх двох доньок, коротко, як міг, розповів про дев'ятнадцятирічну Інґрід та шістнадцятирічного Юнаса, дарма, що довідався про них лише кілька годин тому. Доводилося притримуватись однієї брехні, а відомо, що брехун, аби не зрадити себе, повинен мати чудову пам'ять. Одне слово, я вдавав з себе твого чоловіка.
Мабуть, вона швидко полічила подумки, бо запитала:
— Справді? То ви так пізно зважилися на дітей?
Я подумав: "О, то ти сподівалася на підтвердження своїх припущень, ніби ми зачали дитя ще тоді, зеленими дітваками, в готелі Мюндаль?"
Я не відповів, натомість показав рукою на льодовик і сказав:
-Тоді він був набагато більшим...
Жінка кивнула головою, засміялася. Я не зрозумів причини її сміху.
— Так приємно було побачити вас знову, — мовила вона.
Думки шугали в моїй голові. Може, вони й стосувалися усього нашого життя, яке ми прожили не разом, однак думав я не лише про це, а й про поромний причал в Ревснесі, поліцейські автомобілі в Лейканґері та березовий гай на схилі Мюндальсдален.
Я знову кивнув убік льодовика.
, Мене більше турбують льодовики в Гімала-яХ) _ мовив я. — Вони теж меншають. Там кілька тисяч льодовиків забезпечують водою кілька сотень мільйонів людей.