— Атож,— зітхнув Маурітсон.— Атож, вам і це відоме. А я цього нікому не розповідав, тільки думав про себе, ось тут воно все.
Він постукав себе по лобі кісточками пальців.
— Але ви швидко зважились: [398]
— Так. Глянув, як він стоїть, і подумав, що краще відразу вколошкзти його. І вистрілив.
Маурітсон замовк.
— А далі що?
— Це вже все, скажіть, що було далі. Бо я не знаю. Дати маху було неможливо, але спочатку я гадав, ще не влучив. Сверд зникає, і мені здається, що вікно зачиняється. Раз і вже зачинене. Завіса стає на місце. Все має такий вигляд, як завжди.
— І що ви тоді зробили?
— Поїхав додому, що ж я ще мав робити? Потім щодня розгортав газети і хоч би слово. Якась пекельна загадка. Я тоді нічого не міг збагнути. А тепер і поготів.
— Як стояв Сверд, коли ви вистрілили?
— Ледь нахилившись уперед і піднявши праву руку. Він уже взявся однією рукою за гачок на вікні, а другою спирався об підвіконня.
— Де ви взяли пістолет?
— Знайомі хлопці купили трохи зброї за кордоном за експортною ліцензією, а я допоміг їм перевезти її сюди. І подумав, що добре й собі придбати якусь рушницю. Я не розуміюся на зброї, але мені сподобався один із їхніх пістолетів, і я купив собі такий самий.
— Ви певні, що влучили.в Сверда?
— Певен, неможливо було не влучити. А от далі почалося щось незрозуміле. Чому, наприклад, ніхто нічого не робив? Я інколи проходив повз будинок і дивився — вікно зачинене, завіса спущена. В чому річ, може, я все-таки не влучив? А потім таке закрутилося, що боже мій. Я вже нічого не міг збагнути. І раптом ви все знаєте,
— Дещо я можу вам пояснити,— сказавч Мартін Бек.
— Можна, тепер я вас щось спитаю?
— Прошу.
— По-перше: чи я влучив у старого?
— Влучили. На смерть.
— І то добре. А я вже думав, що він сидить у суміжній кімнаті, читає газету й регоче, аж штани мокрі.
— Отже, ви вчинили вбивство,— поважно сказав Мартін Бек.
— Ага,— незворушно погодився Маурітсон.— Інші те саме торочать. Наприклад, мій адвокат.
— Є ще якісь запитання?
— Чому всім було начхати, що він мертвий? У газетах про це не було жодного рядка.
— Сверда знайшли аж згодом. І спершу вирішили, що він наклав на себе руки. [399]
— Наклав на себе руки?
— Так. Поліція часом теж працює недбало. Куля, влучила просто в груди, воно й природно, адже він нахилився вперед, коли ви в нього стріляли. І кімната була замкнена зсередини: і двері, й вікно.
— Ага, мабуть, він потяг вікно за собою, і гачок зачепився за шпеник.
— Мабуть, десь так воно й було: Удар кулі такого калібру відкине людину на кілька метрів. Навіть якщо Сверд не тримався за гачок, той міг зачепитись за шпеник, коли вікно захряснулось. Я бачив щось подібне. Зовсім недавно.
Мартін Бек усміхнувся сам до себе.
— Що ж, можна вважати, що в основному все ясно.
— А мені не все. Наприклад, звідки ви знаєте, що я думав, перше ніж вистрілити?
— Це я просто здогадався,— відповів Мартін Бек.— У вас є ще якісь запитання?
Маурітсон вражено витріщився на нього.
— Ще якісь запитання? Ви жартуєте?
— Зовсім ні.
— Тоді, будь ласка, поясніть мені таке. Того вечора я поїхав просто додому, поклав пістолет у старий портфель, а зверху напхав його камінням. Тоді ще добре обв'язав мотузкою і сховав у надійному місці. Та спершу зняв глушник і розбив його молотком. Він справді був на один раз, але я його не сам зробив, як ви кажете, а купив разом з пістолетом. Другого ранку я поїхав поїздом у Седертельє. Проте дорогою на вокзал зайшов у якийсь будинок і викинув глушник у сміттєпровід. Тепер я й сам не міг би сказати, в котрий будинок. У Седертельє я сів у моторний човен, який звичайно тримаю там, і до вечора доплив до Стокгольма. А вранці взяв портфель з пістолетом, знов сів у човен і десь аж біля Ваксгольма викинув його в море. Просто серед фарватеру.
Мартін Бек насупив брови.
— Запевняю вас, що все було так, як я розповів,— схвильовано сказав Маурітсон.— Ніхто не може зайти до моєї квартири в мою відсутність. Ні в кого немає ключа. Тільки двоє-троє людей знають мою адресу, а їм я сказав, що на кілька днів їду до Іспанії, коли полював на Сверда.
— Ну й що?
— І ось ви сидите і все знаєте, хай йому чорт. Про пістолет, який я своїми руками втопив у морі. Про глушник. Чи не будете ласкаві пояснити, як усе це сталося?
Мартін Бек задумався.
— Десь ви допустились помилки,— нарешті відповів він. [400]
— Помилки? Але ж я вам розповів про все якнайдокладніше. Хто краще за мене знає, що я робив? Чи, може...
Маурітсон істерично зареготав, тоді урвав сміх:
— Звичайно, і ви хочете мене спіймати. Але не думайте, що я збираюся розповідати все це на суді.
Він знов нестримно зареготав.
Мартін Бек підвівся, відчинив двері й помахом руки покликав вартового:
— У мене все. Поки що все.
Маурітсона забрали. Він не переставав реготати. Той сміх звучав не дуже приємно.
Мартін Бек відчинив тумбу письмового столу, перемотав стрічку, витяг касету й подавея в той кабінет, де сиділи Ренн і Кольберг.
— Ну, сподобався тобі Маурітсон? — спитав Кольберг.
— Не дуже. Але я,маю матеріал, щоб притягти його до суду за вбивство.
— Кого ж він ще вбив?
— Сверда.
— Справді?
— Напевне.— Навіть сам признався.
— Твоя стрічка,— озвався Ренн,— з мого магнітофона?
— Так.
— Тоді з неї тобі не буде користі. Апарат не працює.
— Я його перевіряв.
— Ну, він записує перші дві хвилини. Потім звук пропадає. Я викликав на завтра майстра.
— Ось як.— Мартін Бек глянув на стрічку.— Байдуже. Однаково проти Маурітсона є докази. Вам Єльм казав, що на пістолет був накладений глушник?
— Так,— відповів Кольберг і позіхнув.— Але в банку він стріляв без глушника. Ти якийсь наче розгублений?
— З Маурітсоном щось негаразд,— відповів Мартін Бек.— Я не можу збагнути, в чому річ.
— А ти чого хочеш? — мовив Кольберг.— Грунтовно дослідити людську психіку? Маєш намір писати дисертацію з криміналістики?
— Бувайте,— попрощався Мартін Бек і пішов.
— Ну, він матиме час писати,— сказав Ренн.-Коли стане начальником управління.
XXX
Справу Маурітсона розглядали в стокгольмському суді. Його оскаржували у вбивстві, збройному пограбуванні банку, продажу наркотиків та інших порушеннях права. [401]