— Знаю. П'ятдесят чотири тисячі крон.
— Усе вам відоме,— сказав Маурітсон.— Ви б не могли з'абрати справу про банкове пограбування від тих скажених?
— Мабуть, не зможу,— відповів Мартін Бек.— Але ви не скорились долі, правда? І пробували час від часу його налякати?
— А ви звідки знаєте? Десь рік тому я почав прикидати,— [395] скільки я виплатив тому падлюці. І поговорив з ним.
— Як саме?
— Підстеріг на вулиці і сказав, що з мене годі. А та п'явка й питає мене, чи я знаю, що буде, коли гроші не надійдуть на його рахунок.
— А що було б?
— Він помчав би в поліцію. Звичайно, та справа з ящиком мохом поросла, та однаково поліція почала б порпатися в теперішніх моїх справах. А деякі з них були не вельми законні. До того ж важко було б пояснити, чому я стільки років йому платив.
— Проте Сверд вас одночасно й заспокоїв. Сказав, що скоро помре.
Маурітсон помовчав.
— Що, він сам розповів вам про це? Чи це також десь записане?
— Ні.
— Ви, може, ясновидець? Мартін Бек похитав головою.
— То звідки ви все це знаєте? Він сказав, що в нього рак у череві й що йому жити хіба півроку. Мені здається, він трохи злякався. А я подумав, що коли вже утримував його шість років, то шість місяців якось дотягну.
— Коли ви розмовляли з ним востаннє?
— У лютому. Він скиглив і скаржився мені, наче якому родичеві. Казав, що лягає в лікарню. Він її назвав фабрикою смерті. Бо це була онкологічна клініка. Бачу, старому й справді скоро капець. "Ну й слава богу",— подумав я.
— Але ви таки подзвонили до лікарні й перевірили?
— Так. Його там не виявилося. Мені сказали, що він лежить у якомусь відділенні седерської лікарні. Я тоді відчув, що не тим пахне.
— Так. І подзвонили седерському лікареві й назвали себе Свердовим небожем.
— Стривайте, навіщо я все це вам розповідаю, коли ви й так знаєте?
— Не все.
— Наприклад?
— Не знаю хоча б, яким прізвищем ви себе назвали, коли туди дзвонили.
— Звичайно, Свердом. Оскільки я небіж того мерзотника, то й прізвище моє Сверд. Ви не подумали про це?
Маурітсон був приємно вражений.
— Виходить, не подумав. От бачите. Між ними пролягла ніби якась кладочка. [396]
— Лікар сказав, що старий здоровий і приживе ще років двадцять. Тоді я подумав...
Він замовк. Мартін Бек швидко підрахував.
— Подумали, що це означає ще сто вісімдесят тисяч.
— Здаюся. Куди мені з вами змагатися. Того самого дня я переказав гроші за березень, щоб повідомлення вже чекало на ту тварюку, коли він повернеться з лікарні, і водночас... ви, звичайно, знаєте, що я водночас вирішив?
— Вирішили, що це останній раз.
— Отож. Я знав, що його випишуть у суботу, і коли він виліз до крамниці по ті свої прокляті котячі консерви, я загнав його в кут і заявив, що більше не дам грошей. Але він так само нахабно сказав те, що я вже не раз чув: мовляв, коли до двадцятого не буде повідомлення з банку, то він піде в поліцію. Але все-таки він наполохався. Знаєте, що він зробив?
— Вибрався на іншу квартиру.
— Так, знаєте. Може, вам відомо, і що я потім зробив?
— Відомо.
Запала тиша. Мартін Бек подумав, що магнітофон, справді працює добре, навіть не чути. Він сам перевіряв його перед допитом і заклав нову касету. Тепер важливо зробити добрий тактичний хід. Тому він ще раз сказав:
— Знаю, що ви зробили. Тож загалом нашу розмову можна вважати закінченою.
— Стривайте, ви справді знаєте?— спитав Маурітсон.
— Так.
— А я до пуття не знаю. Не знаю, щоб я з цього місця не зійшов, чи той старий пень помер, чи й далі живе бо потім почалася чудасія.
— Яка чудасія?
— А така. Відтоді в мене все... як би його сказати... все пішло шкереберть. І через два тижні мені пришпилять довічне ув'язнення за те, що, мабуть, мені сам чорт підсунув... Хіба.це не чудасія?
— Ви народились у Смоланді?
— Так, хіба ви досі. не помітили з моєї вимови?
— Ні.
— Дивно. А наче все розумієте. То що я потім зробив?
— Спершу вивідали, де Сверд оселився.
— Так. Це було дуже просто. Потім я кілька днів стежив за ним, коли він виходить з дому, коли повертається... Він не часто залишав своє кубло. І штора на його вікні завжди була спущена, навіть увечері, коли він провітрював кімнату, це я також помітив.
— Ви надумали налякати старого, а то й убити його. [397]
— Так, а яка була рада? Проте не легко було добратися до нього. Та я знайшов спосіб. Зовсім простий. Ви, звичайно, знаєте, який саме?
— Надумали підстрілити його у вікно, коли він відчинятиме його, щоб провітрити кімнату, або зачинятиме.
— Саме так. Тільки тоді він показувався. І я знайшов гарне місце. Ви знаєте де?
Мартін Бек кивнув головою.
— Певне, що знаєте. Адже там є тільки одне місце, якщо не заходити в будинок. На узбіччі парку з другого боку вулиці. Сверд щовечора відчиняв вікно о дев'ятій, а о десятій зачиняв. От я й пішов, щоб убити старого.
— Коли саме?
— У понеділок сімнадцятого. Так би мовити, замість чергового внеску в банк. Увечері, о десятій. І тепер починається чудасія. Не вірите? Я доведу, хай йому біс. Але спершу одне запитання. Ви знаєте,— чим я стріляв?
— Так. Автоматичним пістолетом сорок п'ятого калібру, марка "лама дев'ять А".
Маурітсон схопився руками за голову.
— Ви також із тієї компанії. Інакше не поясниш, звідки ви знаєте те, чого не можна знати. Якась чортівня.
— Щоб пострілу не було чути, ви прилаштували на пістолет глушник.
Маурітсон спантеличено кивнув головою.
— Мабуть, самі й зробили його. На один раз?
— Так, так, усе це було,— підтвердив Маурітсон.— Усе було, та поясніть мені, що сталося потім.
— Розкажіть початок,— запропонував Мартін Бек.— А я додам кінець.
— Отже, я пішов туди. Власне, поїхав машиною, але це один біс. Уже стемніло. Поблизу жодної пики не видно. В кімнаті не світиться. Вікно стоїть відчинене, завіса спущена. Я влаштувався на узбіччі. Постояв трохи, тоді глянув на годинник. Дві хвилини до десятої. Все йде так, як я собі уявляв. Клятий дід відхиляє завісу, з'являється у вікні, мабуть, думає зачинити його. А я ще остаточно не зважився. Ви, звичайно, знаєте, що я маю на думці?
— Ви ще не зважилися, чи вбити Сверда, чи тільки нагнати йому страху, пославши кулю в руку або у віконну раму.