Замість дослідження
Книжка доктора філологічних наук Тамари Гундорової "ПроЯвлення Слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація" (Львів: Літопис, 1997) торкається деяких важливих проблем, досі замовчуваних вітчизняним літературознавством. Насамперед це намагання по-новому розглянути зародження й побутування модерністського дискурсу в контексті українського літературного процесу на межі XIX–XX сторіч. Дослідник прагне застосувати різноманітний інструментарій сучасних теорій, зокрема постструктуралістську деконструкцію, постмодерний синтез психоаналізу, феноменології і семіотики тексту, для інтерпретації текстів і дискурсів як окремих авторів, які, на її думку, були предтечами українського модернізму (Іван Франко, Володимир Винниченко, Леся Українка та інші), так і цілих угруповань літераторів, об'єднаних ненародницькими деклараціями ("Молода муза", "Українська хата"), зосереджуючи увагу головно на періоді несміливого зародження та кволого розвитку "протомодерну" (1890—1910-ті) в складних умовах подвійного гніту: панівного в усіх сферах народницького дискурсу та неорганічно засвоєних європейських впливів.
Праця складається з чотирьох основних частин, написаних відповідно у культурологічному, естетичному, семіотичному й риторичному "ключах". Одним із методологічних засновків авторки є спроба трансформувати поширену формулу "європоцентристського" модернізму з його сформованим каноном мов, авторів, проблем, стилів і створити плюралістичну постмодерну модель, для якої є істотними локальні та маргінальні явища культур. У статті "Модернізм поза каноном", яка відкриває книжку, Тамара Гундорова фіксує основні моменти переакцентуації інтересів у проблематиці західного та слов'янського літературознавств останніх двадцяти років, перехід від "модернізму" до "модернізмів" і перенесення уваги з переважних детермінант значення на периферійні смислові позиції. Водночас авторка не без співчуття цитує аргентинського дослідника Е. Дассела, згідно з тезою якого постмодерній критиці просвітницького раціоналізму (яка, власне, й породжує феномен згаданої переакцентуації) треба протиставити "трансмодерність", тобто "корпоративну солідарність". "Імовірно, — пише Гундорова, — що з перспективи трансмодерности можна говорити і про "легалізовану солідарність" "України" і "Європи", себто про зняття проголошеної українським модернізмом опозиції". Відтак, авторка "першого серйозного академічного дослідження українського модернізму з позиції "трансмодерности"" (як інформує нас рекламний витяг з ухвали жюрі премії імені Ковалевих (США) на обкладинці книжки), збирається знімати опозицію, якої, проте, український модернізм не проголошував: опозиція існувала якраз між "модерним українським досвідом" і аж надто "сильними традиціями" позитивістично налаштованого народництва — саме воно уособлювало "просвітницьку раціоналістичну модель", будуючи її, певна річ, на одному з історичних періодів у житті "загальноєвропейської" свідомості, яка, своєю чергою, не зводиться до одного (або навіть двох) типів. Позитивістичний світогляд в опозиції "Україна— Європа" транслювала якраз Україна Франка, Грушевського та Нечуя-Левицького, а не Європа Бодлера та Малларме, яка для протомодерністів була — за незначними винятками — не стільки географічною і соціальною реальністю, сучасністю, до якої можна потрапити поїздом, відпочити на Рив'єрі й повернутися додому, скільки культурницьким міфом, чимось на кшталт країни гіперборейців для старожитніх греків. Нема сумніву, така "локалізація" Європи обернулася згодом не менш болючими травмами й розчаруваннями, ніж погроми, влаштовувані Сергієм Єфремовим та К°, зате багато хто вилікувався від суто романтичних спотворень зору, а заразом і від ідолопоклонства. Натомість авторку "ПроЯвлення Слова" історична недиференційованість і характерна аберація переслідують від початку до кінця, про що непрямо свідчить уже передмова: "Початок XX ст., який мене особливо цікавив, якось непомітно (тут і далі підкреслення мої. — K.M.) накладався на час сьогоденний, на кінець XX ст.". Подібні накладки, тим більше, коли вони стаються "непомітно" для обсерватора-інтерпретатора, криють у собі поважні загрози для правдоподібності дослідження і починають виявлятися при верифікації окремих тверджень і робочих термінів.
Так, скажімо, не поталанило поняттю "дискурсії", винесеному в заголовок рецензованої праці, одному з центральних робочих термінів Гундорової, потрактованому дещо спрощено (як свідчить хоча б ототожнення "мовомислення" Ігоря Костецького з "дискурсією" Мішеля Фуко) й окресленому зокрема обтятою цитатою з передмови до "Слів і речей" російської дослідниці Н.С. Автономової (не Автомонової, як вказано у бібліографії; до речі, іменний покажчик, як на наукове видання, складений недбало, деяких згадуваних у примітках авторів — як от О. Ільницького або О. Бартко, с. 103–104, — там нема, зате чомусь є І. Андрусяк; натомість ви не знайдете Хвильового на с.70, ані Гайдеґґера на с.189, куди з невідомих причин покажчик відсилає). Характерною прикметою нерозуміння думки Фуко є якраз те, що Гундорова редукує в Автономової: "Дискурсія — це… область умов можливості мови й пізнання"; область, можливо, недосяжна, де онтологія і семантика збігаються; слід одразу ж зазначити, що мова — це ще не семантика, так само, як мислення — це не онтологія, тому неологізм Костецького вказує на інший феномен, аніж той, про який ідеться у Фуко.
Сумнівною є і та операція, яку дослідниця проробляє з "духовною ситуацією сучасності" Карла Ясперса. В Ясперса (ідеться про побудову духовної ситуації сучасності, мета якої — "не замкнений образ створеної картини буття". Авторка ж, рецитуючи німецького філософа, говорить своєю чергою про "замкнутий образ історії", ніби не чуючи принципової різниці між словами "буття" та "історія". Окрім того, в Ясперса цей фрагмент стосується його філософської стратегії в даному, конкретному творі ("Духовна ситуація сучасності", 1931); тимчасом дослідниця похапливо й без жодних прояснень свого наміру (якщо не вважати за обґрунтування легковажне "можна": "Український естетичний модерн початку XX ст. можна розглядати історично, а можна — екзистенціально, в категоріях "духовної ситуації сучасности"") користується ексклюзивним Ясперсовим терміном як продуманою (на жаль, не Гундоровою) й усталеною категорією; за цим користуванням проглядає певна претензійність і, в ґрунті речі, наївна позиція.