Тому годі збагнути й подальшу констатацію: "Модерністська естетична самосвідомість в українській літературі, сприйнята в межах духовної ситуації, засвідчує чимало опозицій і ототожнень". У межах якої духовної ситуації? В межах Ясперсової праці, яка жодним чином не торкається українського і літературного контексту початку XX сторіччя? Хіба духовна ситуація — це щось одне й те саме, субстанційне, дане на всі віки? Для того, хто відважиться дочитати твір пані Гундорової до кінця, краще зразу ж відмовитися від таких запитань: кожна наступна сторінка продукуватиме їх у майже необмеженій кількості. Як може "поняття істини" (на щастя, здеконструйоване постмодерністськими/постструктуралістськими методами аналізу) приписувати існування стилю? Що є істина? Де саме в модерніста Томаса С. Еліота "поняття істини" застосовується як припис? І чим, у такому разі, відрізняється від цієї зловісної авторитарної "істини" "концепція постмодерности, яка задає нову парадигму мислення"? Хто він, цей гіпостазований Постмодернізм, який "переосмислює", "обіцяє", "дає змогу осмислити", "декларує себе толерантним", "дозволяє розглядати", "відкриває", "не прагне", — і все це Він витворяє не на одній тільки 55-й сторінці? Чи це, бува, не "знову Батько" (Шевченко-Ленін-Сталін-…)? "Ні, це не Він", — запевняє дослідниця, але після процедур, що їх вона "задає" текстами Гайдеґґера, Фуко, Ясперса, їй важко повірити. Втім, авторка й не потребує нашої довіри ачи інших старомодних речей; категоричний тон "ПроЯвлення і Слова", відсутність будь-яких питань, не кажучи вже про нерозв'язні, свідчать про те, що для неї вже все сталося; питати й сумніватися можна було колись, за архаїчного модернізму; а тепер від читача вимагається одне: слухати/читати і — слухатися.
Неабияке зачудування викликає одна з найкричущіших "накладок" авторки, а саме: зараховування загальновизнаного антимодерніста Франка до новоствореного нею канону модерністів. Певна річ, Франко — постать неоднозначна, але звинувачувати в "естетико-філософському синтезі" незграбне мавпування декадентського дискурсу, який для Франка був різновидом сказу (точніше, віспи) і вбачати у і відверто пародійних рядках:
Тюрмою б весь зробився світ
І в лоні мами гиб би плід, —
"зіткнення спопеляючого мефістофелівського "страшного прокльону" і фаустівської прив'язаності до життя" — це вже не "накладки", а радше прикра відсутність слуху і смаку. Що за монстр — Франко, який п'яніє над творами Шопенґауера або, наслухавшись Ф.І. Щербатського, медитує над дзенськими коанами, досягає саторі, стає бодхісатвою, — бо він, бачте, "використовує окремі поняття буддизму" (до речі, Микола Зеров, якого дослідниця згадує лише раз і то побіжно, серед "інших", — зауважував, посилаючись на реферат О.Ю. Гермайзе, що "культ "нірвани" у Франка, хоч і який індійський цей термін "нірвана", — нічого спільного не має з індійською мудрістю"). І хоча зауважені дослідницею аспекти літературності як форми модерного поетичного гнозису викликають інтерес, та все ж в ідентифікації реканонізованого автора вирішальною стає цілісність постави включно з її екзистенційною (інтер)персональною інтенціональністю.
Загалом синтетизм, сповідуваний дослідницею як творчий принцип, не може не викликати спротиву, оскільки він створює просто-таки первісно-магічну атмосферу взаємопов'язаності, participation mystique, де найрізнорідніші за своїми інтенціями автори (часто й один автор, як, скажімо, Гнат Хоткевич, діаметрально протилежний у своїх ранніх і пізніх творах, настановах тощо), тексти, теорії об'єднуються в могутньому хорі, суголосний спів якого під диригуванням дослідниці повинен служити одній-єдиній меті: підтверджувати тезу, що інтерпретація українського модернізму початку XX століття "дає змогу побачити останній в контексті європейської культури не обділеним, неповним, а диференційованим, динамічним і значущим процесом. Українська література початку XX ст. у цьому русі постає не "літературою доби європейського модерну", а самим модерном".
Прикрим видається не стільки факт обстоювання сумнівної тези (цього якраз Гундорова не боїться, завбачливо цитуючи Б. Ґройса: "Помилки в адресації — підстава підтримання і продовження життя. Повідомлення, яке зрозуміле, так само смертельне, як і правильно запущена ракета, яка потрапила в ціль"), скільки несумлінність цього обстоювання, нехтування правилами мовної гри, які вона сама ж і встановлює. Як, приміром, узгодити між собою дві констатації безстрашної авторки, в одній із яких вона приписує модернізмові створення канонів і парадигми, що опираються "тільки на досвід "державних" націй", а в наступній визнає властиву модернізмові синхронізацію й синтез таких явищ, як злощасний буддизм та "різні філософсько-естетичні системи"?
Захоплення Езри Павнда та Томаса С. Еліота провансальською поезією, — середньовічною, між іншим, а не просвітницькою (от хоча б і Вольтером), як можна було очікувати від запеклих раціоналістів та онтологічних імперіалістів, — відкриття забутих, отже, марґінальних метафізичних поетів XVII століття, Еліотів "буддизм", пієтет Павнда й інших імажистів перед далекосхідною поезією тощо є загальновідомими фактами, що аж ніяк не узгоджуються з нічим не аргументованим "баченням" Гундорової; на те щоб узгоджувати, а насамперед розрізняти, треба, звичайно, самостійного інтелектуального зусилля, а не безкритичного приставання на готові "задані" гадки, хоч би якими вони були поширеними. За всієї начитаності (яка, втім, не перешкоджає наполегливо писати "філософія "життя"" або вживати кальки на зразок "повіствувальний метод", дослідниця позбавлена критичного й історичного чуття щодо рясно цитованих текстів, що, своєю чергою, призводить до наївного гіпостазування як окремих понять, так і всього постмодерністського дискурсу, хоч як би кортіло авторці уподібнитися до "ненаївного" й іронічного Умберто Еко; до речі, "ПроЯвлення Слова" — нестерпно занудна і штивна книжка, позбавлена бодай крихітного натяку на ту іронію, яка неодноразово називається, але ніколи не озивається в тексті. Всі ті психоаналітичні, феноменологічні, екзистенціалістські тощо конотації, якими пані Гундорова щедро обтяжує безневинні макабрески Пачовського і Вороного ("непомітно накладає" — в її термінах), патетичне питання про "потенційний сенс буття", яке являється Гундоровій ("за Гайдеґґером?!") під час тлумачення "Кассандри" Лесі Українки, при перших підступах до прочитання її тексту заронюють у серце дику підозру, що ерудована авторка важить ще й на суто ґадамерівські стратегії тлумачення, коли "забобони", досвід і сучасна інтерпретаторові культурно-історична ситуація, які формують горизонт рецепції, не повинні редукуватися задля "чистої" емпатичної реконструкції досвіду автора або його "задуму", а навпаки, сам цей досвід іншого має пережитися інтерпретатором, відтворитися тут-і-тепер.