І сам з того часу значно повеселішав, став краще прибиратися (не так, як звик при господарстві), їздив до Львова за чимсь; з єго голови щезли нараз ті сиві волоски, що сріблилися поміж чорним волоссям; рад був з себе, що "не зробив дурниці" і не продав грунту мазурам,— одним словом, дивував доньку і Левицького.
Коли ж у липні єго син Стасьо зложив у Львові зовсім гладко іспит (з ним їздив туди і батько, і Левицький), Заборовський був такий рад, що цілувався з Левицьким, як із сином, і мимо очевидного недостатку гроша, купив єму на пам'ятку золотий годинник. Дякуючи Левицькому за науку сина, він виговорився, що рад би єго по часі мати парохом в Заліссі і що коли до того прийде, то певно єго не забуде. А сина, казав, дасть по феріях до єзуїтської гімназії в Хи-рові, там, де і Маєранської син учиться.
По іспиті хотів Славко випровадитися з двора до свого дому, бо вже не мав причини там мешкати; але Заборовський казав єму, що ще через ферії може цілком сміло остатися; в дворі місця досить, а так бодай Стася часом догляне.
Той мав тепер товариша до забави, молодого Маєран-ського, котрий часто приїздив до Залісся, або Стасьо їздив до Новосілок.
До того всего Заборовський заінтересувався більше і будовою церкви; сам навіть роздобув план для неї від знайомого архітекта і радився в тій справі у будівничого, котрого прикликав до направи двора. Тепер також не грозив, що не дасть нічого на церкву, бо не може; навпаки, говорив: "Но-но, якось-то буде; тілько помалу!" З причини чуток о холері постарався навіть о такий порядок в Заліссі, якого там зроду-віку було. Селяни нарікали і перед самим Заборовським на ті "непотрібні порядки", але він як скрикнув — ті мовчки робили, що казав. І тілько поза очі нарікали.
Коли в жнива заліські люди цілими купами стали ходити на зарібки до Новосілок, де платили о кілька центів більше, Заборовський знов угнівався:
— То певно не баронова псує так людей,— казав він при нагоді до Левицького,— тілько той економ єї, шва-бисько. Як він притім може вийти, того не розумію.
— Даруйте, пане, але ви справді страх мало платите.
— Добре вам казати; грунт як дає в наші часи 3 % зиску, то певно більше ні; якби не випас худоби, пропав би чоловік. Звідки ж я можу платити більше робітникам?
—. Все ж таки рахуйте ви, що ви з того доходу утримуєте цілий дім і оплачуєте інші видатки...
— Ага, з того доходу,— пробурмотів Заборовський. Славко не мав тепер ніякого заняття і скучно було єму.
Він жив немов у двох домах, раз у дворі, другий раз дома, хоч тут вид хоровитого батька все наводив на него журбу. Вправді батько сповняв свої діла і ходив коло своїх улюблених пчіл в пасіці, але якось в'яло, без енергії; бувало, що цілими днями лежав у садку в тіні, такий чувся утомлений. Ту скуку перебила перша радісна новина, що Генко Левицький зложив іспит зрілості і вже міг іти на теологію; а о другу милу пригоду постарався Дорош, приїхавши на ферії до Залісся.
Раз взяв він Славка на розмову і по довгім загальнім вступі заявив єму, що хоче просити єго родичів о руку Зоні; що він о тім думає?
— Я думаю, що згодяться,— відповів Славко, котрий уже давно був замітив, що Дорош і Зоня собі посполу прихильні.— Але даруй, товаришу, ти ще іспиту не маєш. З чого гімназіальний суплент може виживити жінку?
— Не бійся, Славку,— успокоював єго Дорош,— іспит я здам, а на скромне житє зароблю.
— Я вірю, що ти потрафиш заробити, але то велике рі-зіко. (Хоч і то правда, що Зоня без посагу не може дуже перебирати, подумав собі). А що Зоня на то? —спитався Дороша.
— Годиться; ми любимося обидвоє і вже у Львові дали собі слово.
— Так? Ну, то вона добре вчилася в семінарії!..— засміявся Славко.— А як же з твоїми теоріями про любов? Чи се, може, не така любов у тебе, як та історія з папі-росом?
— Е, ні, Славку, я справді люблю твою сестру!
— Але ж вона бідна, без посагу!
— Тим більше її люблю за то.
— Ой ти, з тебе правдивий професор!
Доки Дорош не попросив родичів Зоні о єї руку, она ходила як виновниця, задумчива і маломовна. Коли ж се сталося і родичі згодилися, она знов хотіла бути поважною, що їй при єї веселій вдачі мало коли вдавалося і з того було багато потіхи дома. Одна лише сестра Наталка прийняла заручини молодшої від себе сестри плачем на самоті — о неї ніхто не старався...
— Отже, ти вже скінчила семінарію, також здала ма-туру! — жартував собі з Зоні єї брат, окінчений гімназист Генко.
— Іди геть! пильнуй своєї матуральної палиці, на котру ти такий гордий, а не мене! — відповіла Зоня.
— Так кінчити семінарію, то не штука,— дошкулював Генко дальше.— Іди, подякуй своїй найменшій сестричці, що тобі до того помогла...
Генко говорив правду. Наймолода донечка Левицького, котра вже на велику потіху матері і бабусі лепетала: "Мама, баба і тата" — найбільше помогла в тім, що родичі Зоні не багато думали над вибором жениха для неї та не дуже брали се на розвагу, що Дорош професорського іспиту не має. Маленька Влодзя сиділа на руках бабусі, плескала при єї помочі в свої дрібненькі долоні і не здогадувалася свого впливу в родині... Тепер уже сестри не плакали на неї, бо число осіб, незабезпечених на будучність, зменшилося о троє: о Ольгу, Зоню і Генка; тепер уже і Зоня, і Ольга бавили її, а батько, мати і бабуся були глибоко переконані, що маленька Влодзя буде незвичайно розумна, бо вже тепер дала не раз докази своєї дитинної мудрості. Звичайні
"чудеса" у немовлят, які тілько родичі розуміють і подивляють...
Ферії випали сего року, особливо для молодих людей, далеко веселіше, як минувшого. Левицькі мимо страшної спеки, яка була в серпні 1892 року, віддихали свобідніше, бо уступилися їм важкі клопоти з голови. О. Левицький був би навіть дуже рад з життя, котре він досі приймав без участі, якби сам був здоров; але все ж і він віддихав свобідніше, відчував менше журби. Гриз єго троха Славко, що не жениться і не висвячується, але о него не боявся; він же окінчений богослов і скорше чи пізніше стане священиком. За те знов і єму, і жінці, і бабусі правдиву радість устроїла небавом Горошинська; дав їй бог сина, на котрого вся родина була горда, а бабуся взяла єго зараз в опіку, перенісшися до будинку шкільного. Одні панни Левицькі, Зоня і Наталка не були цікаві піти подивляти "красного" молодого Горошинського, мимо того, що він колись мав їх кликати тітками. Они навіть поемішкувалися з тої причини,' походжаючи по городі.