Маня... що таке велике вона? Она й небагато гарніша як Стефка! То правда, що вона має більше доброго серця і розуму, більше, сказати б, делікатна в поступуванню своїм; але ж такі прикмети можна подибати у тисяч дівчат і проте молодці за ними не тужать, не шукають їх, а не раз і оминають... А ту з поговорів виходило би, що він як не на гроші, то на се дався зловити. Він! Славко Левицький, що тому кілька місяців свою суджену "видав замуж"!
А може, Маня залюбилася в нім? Коли б залюблені поступали собі так, як тепер вона поступає собі, то справді чудна була би то любов! Кілька днів по великодні явно оминала єго, що єму, розуміється, не могло бути приємне, бо приходив на різні здогади; але відтак знов з ним розмовляла, як звичайно, хоч не вияснила єму, чому єго оминала. З цілого "непорозуміння" лишилося тілько щось, що здавалося Славкові занадто великою повагою. Він пригадував собі, що давніше она не раз щиріше з ним розмовляла, навіть жартувала... так, се правда... але се також правда, що і давніше не розмовляла о чімсь дуже сердечнім. Звичайні розмови інтелігентних людей... Годі ж від Мані жадати, щоби она все була в однаковім настрої. їй уже двадцять один рік, то і повага та спокій їй до лиця.
Минув квітень і більша половина мая минула — а в їх спокійних відносинах ніщо не змінилося; Славкові тілько прибула нова журба, що батько западав на здоровлю. Аж при кінці мая, в перші роковини смерті Заборовської, склалося, що Славкові роз'яснилося троха згадане непорозуміння. Маня була того дня дуже розжалоблена; она провела трохи не цілий ранок на могилі матері, а й пополудні походжала смутна по парку. Потішав її батько, потішав і Славко.
Він сидів у тіні старих лип та читав книжку, коли она надійшла також з книжкою.
— Дозволите коло вас сісти?
— Прошу дуже. Ви, певно, перед хвилею знов плакали?
— Що ж діяти?
— То правда, що спиняти сліз не треба, від них легше, але все ж можна собі найсумніші пригоди в житті вияснити спокійно.
— Не потішайте мене,— відповіла Маня,— я знаю, що у вас добре серце... Знаєте, пане Ярославе, я вас недавно скривдила.
— Як? — спитався Славко здивований.
— Ви не замітили, що я оминала вас?
— Замітив.
— А знаєте, чому?
— Не знаю.
— Аж смішно мені тепер самій: я налякалася тоді при гагілці людського поговору про нас обоє. Нащо мають люди сплетні робити, коли між нами нічого не було. Правда?
— Правда! — потвердив Славко.
— Ви чей перед ніким не говорили щось про мене, або радше про нас обох?
— Борони боже, що ж я міг говорити "про нас обох"?! Адже ми не залюблені! Ви не гнівайтесь, що я так одверта кажу.
— Не гніваюся. А я справді вже налякалася, що ви, може, чим похвалилися... Ну, коли так, то добре. Нас не можна о нічо підозрівати...
— О нічо,— потвердив Славко.
— Але проте ми собі добрими приятелями можемо бути?
— Можемо, розуміється.
Отже, рішилися обидвоє бути собі добрими приятелями. Таким чином, "непорозуміння" скінчилося на вдоволення обох сторін.
XIX
Щоби зробити приємність Славкові, прийшло раз Мані на думку спитатися в батька, як він собі уявляє будучий заряд громадський. Вчинила се без намови Славка, щоби потім похвалитися перед ним новиною.
— А що ж се тебе обходить? — здивувався батько.— Хочеш бути війтом?
— Отак з цікавості. Приємніше мешкати в селі, в котрім заряд розумний і котре розвивається, аніж поміж злодіями і жебраками.
— Адіть! як говорить! Маєш рацію, Маню, то правда, я то сам бачу, і вже такого Костишина на війта не пущу.
— Пан Левицький каже, що найлуччий був би Головатий.
— Пан Левицький так каже, а я кажу інакше. Головатий радикал; я найду іншого.
— Але розумний чоловік.
— Чи ти єго знаєш?
— Ні.
— То пощо єго борониш?
— Я би хотіла і дальше жити в Заліссі; тому думаю...
— Ет, дитино, не балакай! Передовсім хто знає, чи ти останешся в Заліссі. А в Мурованці ти би не хотіла жити?
— За Більського я не вийду замуж,— відповіла дівчина, почервонівши.
— А то чому? Адже він чоловік під кождим взглядом порядний!
— То правда, але застарий для мене.
— Застарий! Кілька літ менше або більше — то нічо не значить. А він чоловік заможний, світовий.
Заборовський став їй розповідати, як би то було, коли б вона вийшла замуж за Більського. Говорив так довго, поки дівчина розплакалася; тоді і перестав.
Часи були і для Залісся і для него тяжкі. Торік не зародило, оркан і зливи пошкодили всім грунтам; сего ж року і в маю, і в червні падав кілька разів град, була кілька разів буря і злива — і знов не було надії на врожай. В селі з причини злиднів приймалися дуже радо занесені з торгів вісті про еміграцію до Бразілії і до Росії, хотя й ще ніхто не відважився вивандрувати. Зарібків ніяких не було; в дворі платили найбільше 15 кр. за цілий весняний довгий день роботи; лише в Новосілках у Маєранської платили троха більше і тому туди ходили люди, мов на прощу, на велике пересердя Заборовського. А Заборовський не міг настарчити грошей і на банкові рати за довг, і для сина поручника, і на домашнє господарство. Жив він зовсім не виставно, хоч і не скупо, та проте ся бідна, градами і зливами збита і сполокана заліська земля потрібних на всі видатки доходів дати не могла.
Так він укладав собі, що серед таких обставин було би добре Мані вийти замуж за Більського. Він розумів се, що Більський міг доньці єго не подобатися задля свого старшого віку і пережитого вигляду, але ліпшої партії для доньки не сподівався. Вже ж молодих "смиків", як казав раз Маєранській в довірочній розмові, охочих до женитьби з Манею найшлось би багато; все ж она красний маєточок дістане; але перший ліпший "смик", хоч би з гладким личком, то не пара для неї. Пані баронова була тої самої гадки — і Заборовський надармо побивався думками, що чинити.
Тепер жалоба по матері минула, Більськ-їй цілком певно попросить єго о руку доньки, а тут она не похочує... Що діяти? Навіть порадитися нема кого. Донька вправді ще не стара, почекати може, але знов і не така молоденька; саме найліпша пора для неї вийти замуж. Хіба до Львова пі-слати її знов до тітки, може, там хто скорше найдеться.
Між тим Більський справді приїхав і освідчився о руку Мані, хоч не мав ніякого рішучого слова від неї. Заборовський був у клопоті; відповів, що дасть єму за кілька днів відповідь — інакше не може. По від'їзді Більського ще раз пробував намовити доньку, але не вдалося єму. В тім клопоті поїхав до Маєранської, ніби без цілі, а властиво порадитися в справі Мані, притім ще й просити її, щоб не платила заліським робітникам більше, як він платить, бо інакше єго люди розволочуться. Як там нарада випала, Маня не дізналася; лише здогадувалася, що на її користь, бо батько вже не намовляв єї віддаватися за Більського, а противно згодився на се, щоб єму відмовити. Говорив навіть, що єго донька найде собі ще ліпшого жениха.