— Він що, лупцюватиме їх? — здивувався Невіруючий Хома.
Але йому ніхто не відповів. Василинка вже біг через поле до брички і, вимахуючи дубовим бучком, репетував як на пожежу:
— Стійте! Стійте, там у селі банда!
Його почули, всі троє повернули голови до Василинки, та, видно, нічого не второпали, бо бричка котилася далі.
— Назад! Назад! Там повно банди! — закричав Василинка, добігаючи до брички й показуючи бучком у бік Жаботина. — Розгромили радкоп, спалили сільраду, вирізали комезу[*]!
— Да что ти ґаваріш? — зумівся гладкий чоловік у френчі. — Какая банда? Аткуда?
— Не знаю откуда, а тільки дядько Йван послав мене в Михайлівку переказати, бо вони розтрощили й тиліфона, і мого тата вбили… — Василинка з розпуки заплакав. Сльози навсправжки котилися по його щоках і не давали до пуття роздивитися на красиву тьотю в шкіряному кашкеті, таку поважну та пишну, наче вона була тут старша над чоловіками і менше за всіх злякалася того, що сталося в Жаботині.
— Сколько іх? — спитав "погонич", потягнувши віжки на себе.
— Бага-а-ато, — схлипнув Василинка.
— Паґаді, мальчік, нє плач, успокойся, — сказала красива тьотя, дивлячись на Василинку великими чорними очима. — Ти хочеш сказать, что бандіти да сіх пор в сєлє?
— А де ж?! — сердито вигукнув Василинка. Його розізлило, що ця чекістська посмітюха була така гарна і що вона назвала його "мальчіком". — Подивіться, що вони зі мною зробили! — Кинувши палицю на землю, Василинка розхристав груди і вихопив з пазухи "гусяче яйце". — Руки догори, бо тут вам і смерть!
Усі троє оторопіли, забувши, де в них руки. Може б, котресь ще шарпнулося до револьвера, але Василинка так "замкнув" пальця на кільці гранати, що якби навіть падав мертвий, то "гусяче яйце" зосталося б в одній руці, а чека в другій. Першим його послухався гладун у френчі, потім, випустивши віжки, підняв руки "погонич". Дивлячись на них, шкіряна красуня зневажливо фиркнула і, ніби граючись, зробила те саме.
— Ну, і што дальше? — глузливо спитала вона.
Ця крива усмішечка Василинку доконала. Погань навіть перед смертю не сприймає його всерйоз.
— Ви хотіли знати, де банда? — він теж усміхнувся аж до вух. — Банда здєсь, мадам!
"Мадам" уже не мала в цьому сумніву, бо від лісу до них галопували вершники. Щоб менше здіймати шуму, Ворон узяв із собою лише Вовкулаку й Біжу. Швидко роззброївши та обшукавши трійцю, до лісу їх повели пішки. Бричкою їхав услід Вовкулака, везучи на задньому сидінні три револьвери, коричневий цератовий портфель, планшетку та шкіряну польову сумку.
У дубині їх зустрів почет із дев'яти козаків.
Переглянувши посвідки "гостей", отаман заяснів лицем — риба попалася чималенька. Він допитав їх поодинці. Гладун виявився першим заступником голови окружного виконкому Федором Івановичем Касатоновим. Розповів, що родом він із Смоленщини, а в Україну його послали для зміцнення совєтської влади. Тут він нічого поганого не зробив, не вбив і мухи.
Підіймав сільське господарство. Ось і тепер їхав до Жаботина організовувати весняну посівну кампанію. Якщо його відпустять, він одразу комісується за станом здоров'я, поїде на свою Смоленщину, і тут ноги його більше не буде.
— По тобі не скажеш, що ти слабий, — похитав головою Ворон. — Френч он тріщить по швах. Пику на нашому салі од'їв?
— Я сала нє єм, — сказав гладун. — У мєня ат нєво ізжога.
— Виходить, що наше сало ще й винне, — зітхнув Ворон.
— Ви жє мєня нє растрєляєтє? Я вєдь что… я мірний чєловєк… занімался сєльскім хазяйством. Я люблю Украіну…
— А Росію ти любиш? — спитав Ворон.
— Ну… как жє, канєшно. Сразу уєду, єслі атпустітє. Ви жє меня атпустітє?
— Це вирішить Вовкулака.
Вовкулака, не зводячи очей з Касатонова, ковтнув слину. Він уже прикидав собі, як і кого посилатиме в "земельний комітет".
"Погонич" у плащику-пильовику на прізвище Самохін був діловодом того ж таки виконкому і також "підіймав" сільське господарство. Тобто вигрібав хліб у селян. Він теж почав було з того, що не з власної волі лишився тут після демобілізації, але Ворон його перебив:
— Краще скажи, хто оця баришня, яка з вами?
— Как кто? Уполномочєний ґепеу, разве нє відно?
— Видно. Але мені цікаво, чим тепер у чека займаються жінки?
— Чєсно? — Самохін напустив на себе презирливу міну. — Савокупляются с бальшім начальством. Асобєнно прієжжім.
— І ця теж?
— Штатная блядь. Ето у ніх тєпєрь називається аґєнтурной работой. Ви мєня панімаєтє? Только ето мєжду намі, — сказав Самохін так довірливо, що Вовкулака ледве не поперхнувся слиною. Діловод досі не усвідомив, що для нього це вже не має значення — між нами чи між усіма.
Але щодо "баришні" він не брехав. Навіть до отамана вона підійшла з таким вихилясом, хоч бери і клич хлопців на допомогу. Її посвідка в шовкових палітурках пахла парфумами і потверджувала, що перед вами уповноважений Кам'янського ґепеу Ада Михайлівна Лібчик.
— Толька я сразу хачу вас прєдупрєдіть, — грайливо сказала вона. — К атдєлу па барьбє с бандітізмом я нє імєю ні малєйшєво атношєнія. Мнє дажє нравятся лєсниє рицарі. Ето так рамантічно.
— А для чого ти їхала в Жаботин?
— Праґулятся. Касатік меня пріґласіл падишать свєжім воздухом.
— Касатік — це Касатонов? — здогадався Ворон.
— Ну нє Самохін же.
— То як? Подихала?
— Ето ужасно. Я жє вам нє мужчіна, чтоби са мной так абращаться.
— Чому ж вдяглася по-чоловічому?
— Нравітся.
— Працювати в чека теж наравиця?
— Почєму би і нєт?
— Ми чекістів розстрілюємо, — сказав Ворон.
— Но вєдь не жєнщін жє?
— Стать тут не має значення.
— Ви шутітє, — хотіла засміятися Ада Лібчик, але не вийшло. — Я прєждє всєво женщіна. І мнє нравітся работать с мужікамі. С німі ілі с вамі — мнє всьо равно. Ми можєм даґаварітся, я вєдь панімаю, каково вам бєз жєнщін в лєсу.
Вона потяглася рукою до отамана, але Вовкулака не дрімав.
— Забери граблі, бо відчикрижу! — замахнувся він шаблею.
— Но вєдь я на всьо саґласна, — Ада Лібчик зірвала з голови кашкет, і темне хвилясте волосся потекло їй на плечі.
— Це добре, — сказав Ворон. — Добре, що ти на все згодна.
— Яким буде рішення суду, пане отамане? — не терпілося Вовкулаці.
— Тих двох, що підіймали сільське господарство, — підняти на дуба.