На столі "черствіла" недоїдена вечеря — шмат житньої хлібини, порізане сало, квашена капуста і три пироги. Біля випитої до половини літрової сулійки стояло дві чарки.
— Де другий? — спитав я, роззираючись по кутках.
— Хто?
— Твій почарківець.
Він теж подивився на стіл, побачив дві чарки і зрозумів, що краще не відбріхуватися. Та замість злякатися — зніяковів.
— Там, — кивнув він на двері, що вели до комірчини. — Я дам вам усе, що треба, тільки туди не заходьте.
Тут навіть твердоголовий чоловік здогадався б, хто там ховається, але обережність — понад усе. Кивнувши Біжу, щоб він не зводив очей з комнезамівця, я обережно прочинив ті двері.
Ну, звісно, — на тапчані сиділа напівроздягнена дівуля і, мов шкодлива кішка, світила на мене сполоханими очима.
Мені навіть здалося, що її губи в сметані. Але замість того, щоб сором'язливо застібнути пазуху, вона обома руками стискала револьвер.
— Не підходь, бо застрелю! — засичала дівуля.
— Дурненька, — сказав я. — Ви зараз продовжите, але цю іграшку краще дай сюди.
Я підійшов і забрав у неї револьвер.
— Ти така хоробра. Мабуть, комсомолка? — ховаючи трофейного бравнінга в кишеню чумарки, я вийшов з "будуару".
Нам пощастило: хоча "маківки" пресу справді були сухими, зате в олійні комунари, окрім комсомолок, ще дерли крупу.
Біля круподерні стояли мішки із збіжжям. Я сказав Біжу, щоб він виніс лантух ячменю коням (але не дуже розщедрювався — перегодований кінь може впасти на ноги), а потім хай зайдуть сюди разом із Ходею.
— Ти, комуна, вибач, але нам треба поснідати.
Коли Біжу й Ходя зайшли в олійню, я саме знайшов алюмінієву кварту. Пити чарочками нам не було коли.
"Комуна" здивовано витріщився на Ходю.
— Що, косичка сподобалася? — спитав я.
— Та ні… — він геть спантеличився.
— А що?
— Цей… теж за Україну? — спитав обережно "комуна".
— Теж, — сказав я. — А ти хіба ні?
— Я за трудовий народ.
— Бачимо, як ви трудитесь, — я показав очима на "будуар". — Через те й прес ваш сухий, і дівка незадоволена.
Цікаво, що до олійника я злості не мав. Це був баран, який хотів тільки їсти, пити й разом з усією отарою лизати заслинену цицьку. І цей валах здивовано дивився, як Ходя, надкусивши пиріжізок із сиром, запихає до рота сало й капусту. Але це ще не все. Підснідавши і розм'якнувши від "кварти", Ходя повів приплюснутим носом у бік "будуару". Мабуть, Біжу встиг йому розповісти, хто там ховається. Чи взяв на нюх?
Біжу запитально поглянув на мене.
— Майте совість, — сказав я. — Поїхали!
Наші коні підкріпилися. Ми взяли ще мішок ячменю та два клумачки круп. Я подякував "комуні" за частування і побажав, щоб його прес був завжди змащений, як і "маківка" його любки. Адже цілком можливо, що ми ще навідаємося…
Коли доїжджали до лісу, надворі раптово посвітлішало.
Ми відчули, що сталося щось незвичайне.
І разом озирнулися.
Сходило сонце.
* * *
У Лебединському лісі я звернувся до хлопців так, ніби нас був цілий загін. Не люблю красномовства, але ці слова йшли від серця. Я сказав, що нас залишилося троє, однак трійка — це організація. Бойова ланка партизанів. Тож продовжимо боротьбу за Україну, за її волю, за честь нашої зброї.
Біжу і Ходя притулилися плечем до плеча. Ніби стояли в шерензі.
Потім я наказав збиратися. Поїдемо до Холодного Яру. Туди, де заховано наш бойовий прапор. Узяти з собою все, що зможемо, а решту сховати.
— Кулімет, люс, люс, — Ходя тикав пальцем собі у груди, і я зрозумів, що він напрошується в кулеметники. Після Козуба до "люйса" був приставлений Ладим.
Я погодився. І подумки подякував Ході — пудовий "люйс" у поході був не великою радістю.
Дося не знала, чи ще коли-небудь зустріне Чорного Ворона, але виглядала його завжди. Вона й у монастир пішла, хай Бог простить, через нього. Не судилося стати парою, думала Дося, то буде йому за сестру. Якщо випаде таке щастя. А випало більше.
Там… на березі Великоднього озера…
Тепер насувалася зима, а його не чути було. Обіцяв подати вісточку, коли прийде до Холодного Яру, але відтоді — ні слуху ні духу. Дося чекала. Чекала і готувалася до зими. Вона знала, що таке повстанська зима, і вже припасла два горщики смальцю, кадібець меду, трохи сала, слоїк спирту, дві теплі ковдри. Ховала все у такому місці, куди ніхто не добереться. Ця таємниця найбільше тішила Досю. Таємниця, яку їй відкрив божий чоловік Варфоломій.
Вона ледве не вмерла зі страху, коли однієї ночі він тихенько постукав у двері келії (тепер тут Дося вдень строчила на швейній машинці "Зінґер"), викликав її надвір, а потім повів до валу і майже силоміць затягнув у старий льох. Те, що він показав, приголомшило Досю до оніміння, хоч вона чула про цю таїну не раз, чула і вірила в неї, але не думала, що все так близько.
Тримаючи Досю за руку, Варфоломій завів її щербатими східцями вниз і тільки тоді запалив товсту воскову свічку. Вогник освітив напіврозвалене черево льоху з купами глею і заглибинами в земляних стінах. В одній заглибині відкривалася нора заввишки в третину людського зросту.
— Там світ, — прохрипів Варфоломій, опустився на землю й поповз у нору.
Дося лишилася в темряві ні жива ні мертва, та за хвилю побачила в проймі вогник. Варфоломій свічкою кликав її до себе.
Дося відважилася. Для пустої забавки Божий чоловік її сюди не покликав би. У цьому було якесь знамення. Вона поповзла на вогник свічки.
Нора дедалі ширшала і через два сажні вивела Досю до печери. При хисткому полум'ї свічки вона побачила два вузькі хідники, й одним із них Варфоломій нагинці рушив далі. Дося йшла слідом, їй здавалося, що вона ось-ось задихнеться, що це підземелля поховає їх тут живцем. Попереду відкрилася печера, схожа на землянку. Її стіни й стеля були укріплені дубовими колодами. Дося подумала, що на цьому й скінчилася підземна мандрівка, та де там! Звідси знов-таки відкривалося два тісні хідники, і, коли Варфоломій пішов далі, вона згадала розповідки про те, що стародавні печери розгалужуються тут не лише під монастирем. Вони тягнуться далеко попід валами Холодного Яру, й один підземний хід веде аж до Жаботина.
Дося ледве встигала за Варфоломієм, який час від часу повторював лише одне слово: