Люда. Мені знайомих ніяких не треба. А помилок я буду старатись не робити. Ій-богу! От побачите!
Мусташенко. Та не в помилках річ, чудна ви дівчино! А... а річ в тому, що вам же нудно так жити в нас.
Люда. Мені нудно в вас? (Схаменувшись, кидається писати).
Мусташенко пильно дивиться на неї, похмурюється й починає читати аркуші. Люда непомітно погляда на Мусташенка.
Мусташенко. От і тут помилка...
Люда. Ой господи! (Схоплюється й підходить).
Мусташенко (з посмішкою). От бачите? Значить, треба розваги, спочинку.
Люда. Та, їй-богу ж, то не через це!
Мусташенко. А через що? Раніш ви далеко менше помилок робили. Або ви втомлені, або ж... закохані в когось, і нема тої уваги.
Люда (соромиться). Ну от, закохана! Я просто й сама не знаю, що це таке.
В вітальню під час цієї сцени входить Інна; тихо, навшпиньках, прислухаючись, підходить до дверей у кабінет, слухає, потім входить за портьєру між дверима й лишається там.
Мусташенко. Ну, не знаєте. Скучили, мабуть, за "ним", думаєте про нього багато, от і... Люда. За ким "за ним"?!
Мусташенко. Ну, за тим, у кого ви закохані, кого покинули там десь.
Люда (зневажливо кривить губи). Кого я могла там покинути? Дуже вони мені потрібні... А з помилками — я просто не розумію... Здається ж, я... Дозвольте мені цей аркуш.
Мусташенко (помалу простягаючи аркуш). От і зблідли ви в нас трошки. (Немов не навмисне бере її за руку). Мені сумно, що ви можете своє здоров'я в нас попсувати...
Л ю д а. Та я здорова зовсім... А тут також треба відмітити олівцем? (Легко пробує визволити руку).
Мусташенко (неуважно). Еге-еге, розуміється, відмітити... Безумовно, відмітити... Так закохані, га?
Люда соромливо посміхається, визволяє руку й іде до свого столика. Мусташенко з усміхом читає аркуші. Í н н а виходить з-за портьєри, тісно стуливши вуста, відходить і сідає в фотель, одкинувши голову назад.
Мусташенко (раптом змітає посмішку, похмурю-ється, швидко витягає пенсне й одягає, встає й зовсім іншим — поважним, серйозним тоном). Так-так. Жарти жартами, панно Людо, а вам треба моціону, руху, повітря. Здоров'я насамперед. А потім... Чи не можна, що(5 деякі речі ви переписували в себе в кімнаті? Тут я вам заважаю. І взагалі... я гадаю, що тут, у кабінеті, треба писати тільки те, що я диктуватиму.
Люда (стурбовано дивиться на нього, несміло підводиться). Мені зараз же перейти туди?
Мусташенко. Ну, зараз... я не знаю. Я хочу тепер вам іще дещо продиктувати. Але завтра ви можете працювати в себе.
Люда (сідає). Мені взяти чистого паперу для диктовки?
Мусташенко (підходить до неї)■. Чекайте, ви на чому зупинились? (Скидає пенсне, нахиляється над плечем Люди, читає про себе). Умгу... Так... Тут іще трохи лишилося? Ну, це вже ви допишіть зараз...
Люда хапається писати.
Мусташенко. Та ви не спішіть так. Вас ніхто не жене звідси.
Люда мовчки так само поспішає, їнна підходить до дверей і знову входить за портьєру.
Мусташенко. Та не хапайте ж так, кажу... (Бере Люду за руки вище ліктів, притримує). Тихше, тихше. Повільніше... Поспішать не треба. (Не випускаючи її рук, нахиляється до її плеча так, що його лице приходиться зовсім близько до її лиця, й ніби дивиться в аркуш). Ну, пишіть так. Я буду вашу енергію регулювати. Ну?
Люда (тихо). Мені так незручно писати...
Мусташенко (хвилюється). А то не треба спішити. Га? Спішити не треба, коли вам кажуть. Ну?
Люда. Але ж ви кажете, щоб я швидше йшла звідси.
У дверях кабінету з лійкою в руці з'являється Марія Андріївна: бачить сцену й одсувається назад, слідкуючи далі з-за дверей.
Мусташенко. Ну, я не сказав "швидше". І швидше писати не треба. А оттак... Повільно, спокійно, помаленьку. Оттак... (Раптом сильно стискує Люду за руки, так що кінці їх аж догори здіймаються, і рвучко відходить до свого столу).
Люда зараз же починає швидко писати.
Марія Андріївна (входить). Та квітка зовсім засохне тут у вас. Інна поставити поставила, а поливати нема кому. (Поливає, пильно непомітно оглядаючи Люду й Мусташенка).
Інна відходить од дверей і сідає на канапу з болючою посмішкою.
Мусташенко (ніби зайнятий аркушами, байдуже, спокійно). Полийте, полийте. Панно Людо, будь ласка, дайте мені той аркуш, що ми вдвох тільки що переглядали.
Люда. Цей?
Мусташенко. Не знаю, покажіть.
Люда підносить.
Мусташенко. Так, цей. Дякую. Я тут зроблю вставочку...
Люда відходить, сідає писати. Марія Андріївна, оглянувши ще раз Люду, виходить. Мусташенко, провівши Марію Андріївну очима, сидить якийсь час непорушно, гидливо скрививши губи й дивлячись в одну точку. Потім похмуро підводиться і, не глянувши на Люду, рішучим, поважним кроком виходить
у вітальню. Люда стурбовано дивиться йому вслід. Інна, зачувши рип дверей, швидко міняє позу й немов щось шукає в кутках
канапи.
Мусташенко (йде рішучою ходою, але, побачивши Інну, зупиняється). А, ти тут?
Інна. Шукаю мого гребінця з коронкою. Ти не бачив, Пан?
Мусташенко. Ні, не бачив. Але я тобі скажу, Інно, що я далі цієї твоєї вигадки робити не буду. Як собі хочеш... Інна. Через що?
Мусташенко. Не можу й не хочу. От і все. Я зараз вийду хвилин на десять перейтись, а ти в цей час, будь ласка, відпусти цю панну на всі чотири вітри. Чуєш?
Інна. В чому річ? Невже вона...
Мусташенко. Інно, не будемо про це говорити. Все це — негарне, гидке, понизливе, образливе! Розумієш? Я не хочу, й більше нічого. Здається... (Змовкає).
Входить Марія Андріївна з лійкою.
Марія Андріївна. Квітки мати — всі люблять, а послідкувати, щоб поливати, ніхто не догадається. (Йде до квіток).
Мусташенко. Яз тобою ще сьогодні хочу поговорити. Інна. Неодмінно.
Мусташенко (виходить у кабінет; сухо до Люди). Ви ігут дописуйте, я хутко прийду. (Виходить).
Люда дивиться йому вслід, задумується, раптом xana себе за щоки, потім починає швидко писати.
Марія Андріївна (поливаючи квітки). А треба, треба тобі з ним поговорити. Треба.
Інна (пильно глянувши на неї). А про що, Тамуню?
Марія Андріївн а. Та про що ж: про високу мораль, про філософію, про любов. Він же в тебе такий моральний, чистий чоловік. Професор, не якийсь собі легковажний студентик. Людина поважна. Аякже!..