— А хгени?
— Теж плазуни, та сама історія. — Арнолд знайшов у кишені крихту хліба й поклав її до рота. — Ця війна не мала великого значення. Всі учасники зникли, очевидно, крім цього човна.
— А ми? — нагадав Грегор. — Нас, схоже, вважають воїнами з його планети. — Він втомлено зітхнув. — Як ти гадаєш, ми зможемо переконати цю стару посудину?
Арнолд із сумнівом похитав головою.
— Не бачу як. Для цього човна війна не скінчилася. Всю інформацію він опрацьовує, виходячи з цього припущення.
— Може, він і зараз нас слухає, — сказав Грегор.
— Не думаю. Він не може по-справжньому читати думки. Його рецептори налаштовані лише на ті, що спрямовані безпосередньо до нього.
— Так, сер, — гірко сказав Грегор, — тепер таких уже не будують!
Понад усе йому хотілося, щоб Джо Міжзоряний Лахмітник потрапив зараз йому до рук.
— Справді, ситуація дуже цікава, — вимовив Арнолд. — Можна було б написати гарну статтю до "Популярної кібернетики". Маємо машину, оснащену майже непогрішними приладами для приймання усіх зовнішніх впливів. Прийняті нею сигнали логічно перетворюються на дії. Єдина проблема в тому, що вся логіка дій побудована для умов, яких давно нема. Тому можна сказати, що ця машина є жертвою запрограмованої системи галюцинацій. Грегор позіхнув.
— Мабуть, цей човен просто з'їхав з глузду, — сказав він доволі грубо.
— Це елементарно. Гадаю, правильний діагноз у даному випадку — параноя. Однак усе незабаром скінчиться.
— Чому? — запитав Грегор.
— Це ж очевидно, — сказав Арнолд. — Головне завдання човна — зберегти наше життя. Отже, він має годувати. Сендвічі скінчилися, а решта їжі залишилася на острові. Тому, я гадаю, він все ж ризикне туди повернутися.
За кілька хвилин вони відчули, що човен описує коло, змінюючи напрям.
— На даний час я нездатний знайти флот дромійців. Тому повертаю до острова, щоб ще раз його обстежити. На щастя, у найближчих районах супротивника не виявлено. Тепер я можу приділити вам належну увагу.
— Бачиш? — сказав Арнолд, підштовхуючи Грегора ліктем. — Усе, як я казав. А зараз, спробуємо знайти ще одне підтвердження моєї теорії. — Він звернувся до човна: — Ти вчасно згадав про нас. Ми зголодніли.
— Нагодуй нас, — скомандував Грегор.
— Безумовно, — відповів човен.
З отвору в стіні вислизнула таця, до країв наповнена якоюсь речовиною, схожою на глину, але із запахом машинної оливи.
— Що це означає? — запитав Грегор.
— Це гизель, — сказав човен, — основний продукт харчування мешканців Дрома, і я вмію готувати його шістнадцятьма різними способами.
Грегор обережно скуштував. На смак це була глина в машинній оливі.
— Ми не можемо цього їсти! — заперечив він.
— Звичайно, можете, — сказав човен заспокійливим тоном. — Кожний дорослий дромієць споживає щодня близько двох кілограмів гизелю і просить ще.
Таця посунулася до них, друзі позадкували.
— Послухай, — сказав Арнолд човнові, — ми не дромійці. Ми люди і належимо до зовсім іншого виду. Війна, про яку ти говориш, скінчилися п'ятсот років тому. Ми не можемо їсти гизель. Наша їжа лишилася на острові.
— Спробуйте розібратися в ситуації. Ваш самообман — звичайна річ для солдата. Це спроба втекти від реальності у світ фантазії, щоб уникнути нестерпної ситуації. Тверезо оцініть факти, джентльмени.
— Це ти тверезо оціни факти! — заволав Грегор. — Або я розберу тебе по гвинтику!
— Погрози мене не турбують, — почав човен безтурботно. — Я розумію, що вам довелося пережити. Можливо, ваш мозок постраждав від впливу отруйної води.
— Отруйної? — закашлявся Грегор.
— З погляду дромійців, — нагадав йому Арнолд.
— У разі крайньої потреби, — вів далі рятувальний човен, — я маю у своєму розпорядженні засоби для операцій на мозку. Це, звісно, крайній захід, але ми на війні, тому для ніжності немає часу.
Відкинулася панель, і приятелі змогли побачити набір блискучих хірургічних інструментів.
— Нам уже краще, — поспішно заявив Грегор. — Цей гизель виглядає дуже апетитно, чи не так, Арнолде?
— Смакота! — здригнувшись, процідив Арнолд.
— Свого часу я переміг у загальнонаціональних змаганнях з приготування гизелю, — повідомив човен із зрозумілою гордістю. — Усе для наших доблесних захисників. Спробуйте трохи.
Грегор набрав жменю глини з оливою, причмокнув губами й сів на підлогу.
— Дуже смачно! — сказав він, сподіваючись, що внутрішні датчики човна не настільки чутливі, як зовнішні.
Очевидно, так воно й було.
— Чудово, — сказав човен. — Зараз я прямую до острова. І обіцяю, що за кілька хвилин ви почуватиметеся краще.
— Яким чином? — запитав Арнолд.
— Температура всередині каюти нестерпно висока. Дивно, як ви досі не втратили свідомості. Будь-який інший дромієць цього б не витримав. Потерпіть ще трохи, і я опущу її до норми — двадцять нижче нуля. А зараз для підняття духу я виконаю наш Національний гімн.
Повітря наповнилося огидним ритмічним скрипом. Хвилі розбивалися об борти рятувального човна, що на повній швидкості мчав до острова. За кілька хвилин у каюті стало помітно прохолодніше.
Грегор стомлено заплющив очі, намагаючись не звертати уваги на холод, що починав сковувати кінцівки. Його хилило на сон. Треба мати особливий талан, щоб замерзнути всередині божевільного рятувального човна. Ось що трапляється з тими, хто купує прилади, налаштовані на те, щоб доглядати за іншими, делікатні людиноподібні калькулятори, надчутливі емоційні машини.
У напівсні він міркував, чим усе це закінчиться. Йому наснилася гігантська лікарня для механізмів. Довгим білим коридором два лікарі-роботи тягли машинку для підстригання трави. Головний кібернетичний лікар питав: "Що трапилося з цією хворою?" І асистент відповідав: "Зовсім з'їхала з глузду. Вважає себе гелікоптером". "Ага... — співчутливо вимовив головний. — Манія польоту! Шкода. Симпатична дівчинка". Асистент кивнув: "Переробилася. Надірвалася на жорсткій траві". Машинка для підстригання захвилювався: "Тепер я міксер для збивання яєць!" — хихикнула вона.
— Прокинься! — сказав Грегорові Арнолд, цокочучи зубами. — Треба щось робити.
— Скажи йому, нехай увімкне обігрівач, — сонно сказав Грегор.
— Нічого не вийде. Дромійці живуть при двадцятьох нижче нуля. А ми — дромійці.