— Ох мені лишечко,— простогнала відьма,— як же ви мене вразили, як ножем у серце!.. Не хрестіть мене,— благає,— а то нечистий мене задавить і до спасенія не допустить.
— Ні, не буду, не буду,— каже дід,— нехай вже тебе пустельник хрестить божою рукою!
Відьма поставила дідові снідання і пляшку тернівки, а сама стала пораться біля печі. Дід їсть і запиває, а сам очей не зводить з Одарки. "Яка б то,— думає,— була з неї молодиця, хазяйка, коли б не катержний, анахтемский хвостик; бодай їй він одсох!".
— Розкажи мені, Одарко,— спитав дід,— як се мати перекинула тебе у відьму?
— Бодай не згадувать,— почала Одарка, зітхнувши,— от як се сталось. Я була ще на восьмому годочку, як мій батько поїхав на війну. Через два роки вернувся козак Хведір з недоброю вістю, що мого батька десь за Дніпром вбито. Мати дуже убивалась за батьком,— та скоро і заспокоїлась: Хведір жив у нашій хаті і полюбився матері. По слободі ходила вже чутка, що мати йде за його заміж, як Хведір полаявся з матір’ю і оженивсь на дочці нашого сусіди. Не знаю, як вам і розказать, що тоді робилось з матір’ю: бігала по слободі, як несамовита, а там і зникла. Усі думали, що вона наложила на себе руки, аж через два тижні уночі чую — щось загуло на горищі, застукало у комині і по хаті повіяло холодом. Я схопилась та до печі — думаю, чи не горимо; дивлюсь — хтось роздува огонь, загорівся віхоть,— аж мати! Така розпатлана, розхристана, а очі так і палають,— аж страшно на неї глянути. Я зраділа та й кинулася до неї, а вона як крикне не своїм голосом: — Не підступай! — Я так і завмерла, де стояла. "Озьми,— каже,— образи та повинось у комору і хрестик, що в тебе на шиї, там зостав.— Познімала я образи і повиносила у комору — думаю, чи не хоче мати хату мазать; а, як вернулась з комори, мати обняла мене і гірко заплакала, так і вмила мою голову сльозами, як окропом. За кілька місяців після сього занедужала Хведорова жінка, чахла-чахла та і вмерла, а Хведір з нудьги і жалю довго блукав по лісах, поки десь під дубом не знайшли мертвого. У слободі стали люди розказувать, що моя мати відьма і що вона з світу звела Хведора з жінкою; дівчата мене цурались. Я не вірила людям, хоч часом і сама бачила, що щось чудне діялось у нашій хаті. Увесь тиждень мати — як мати, а в суботу і близько до себе не підпускає, а на ніч замикала мене на ключ у комору. От схотілось мені довідаться, чому се мати так робить і що тріщить і клекотить у хаті. Раз у суботу — тоді мені пішов сімнадцятий рік — мати мене замкнула, а я підняла мостину та й вилізла з-під комори. Бачу — у хаті палає огонь; глянула у вікно — аж стоїть мати біля печі ув одній сорочці з розпущеною косою і якесь зілля кладе у макітру. Далі поставила макітру на долівку, сіла на мітлу і тільки нахилилась на макітру, а звідти як пахне полум’я — так її й потягло через комин у бовдур; я як крикну: — Мамо, що ти робиш? — А вона, як птиця з підбитим крилом, так і вдарилась на землю та мене за косу.— А, неслухняна дитино! — закричала не своїм голосом,— підгляджувати? Не будеш же мене корить, я з тебе таку ж зроблю відьму, як і сама! —Перегнула мене через мітлу і помчала. Опам’ятувалась вже я аж на Лисій горі біля Києва. Нічого мені вам казати, що там діялось: ви й самі, може, не раз там бували, так знаєте...
— Як не знать,— каже дід,— кілька раз самому доводилось там бувати!
Дід якось соромився казать, що чого-небудь не знав або не бачив, так і збреше; а йому збрехать та ще перед відьмою — як раз плюнуть.
— Що тоді,— каже відьма,— зо мною діялось — не розкажу; я лежала ниць, заплющивши очі, і говорила якісь слова за матір’ю, од когось одрікалась; назад я вже полетіла на своїй мітлі. Оцей самий Трутик і мітлу мені зробив. Вернувшись, хотіла помолитись богу, і тільки перехрестилась, а мене так і вдарило об землю. З тієї пори отак, як бачите: плачу — не одплачусь, думаю — і нічого не вигадаю...
— Де ж твоя мати, бодай їй? — спитав дід.
— Чорти замордували... Як мати удовольнила своє серце, згубивши Хведора і його жінку, тоді тільки побачила, що згубила свою і мою душу; думала, як би вирятуватись, а чорти та відьми й довідались. Раз полетіла вона на Лису гору та й не вернулась; і мені те ж було б, та Трутик оборонив. Що буде дальш... а тепереньки так гірко та важко на душі, так нудно на світі!..
Відьма облилась слізьми.
— Не плач, моя горличко,— каже дід,— не плач, спасемо твою душу!.. Як-таки щоб запорожець укупі з чортом чого не зробили!
— Коли ж мене Трутик не допустить до пустельника! — каже відьма.
— Так я піду,— каже дід,— а там вже не його воля: буде, як пустельник звелить. Трутик обіцяв мені п’ять літ за коня служить, а тимчасом, дасть бог, ти спасешся, і як вернеться чорт, то хіба облизня піймає... А там, моя кралечко...
Дід не договорив, тільки вусом моргнув і так глянув на Одарку, що вона потупилася і почервоніла, як калина.
Відьма добре нагодувала діда, участувала запіканкою і тернівкою і послала йому у коморі спочить. Не спавши цілісіньку ніч, дід заснув, як убитий.
VII
Дід заспався аж до вечора і, як ввійшов у хату, то вже застав там Трутика. Так гаспидів син і в’ється біля Одарки, аж досадно стало дідові. Поздоровкавшись, дід сів на лаві та й пита чорта:
— А чи далеко до пустельника?
— Ні,— каже чорт,— близенько: за Ізюмом, у Святих Горах[4].
— Як близенько?! — крикнув дід.— Та ми й на п’яті сутки туди не дійдемо!
— Еге, по-вашому, по-запорозьки,— каже чорт,— може, воно й так, а по-нашому — так ні; як виїдемо раненько, до схід сонця, то надвечір і там будемо.
— Слухай, чорте,— каже дід, розсердившись,— не чіпай запорожців. Я тобі кажу: якби мій кінь був живий, то будь я не Кирило Келеп, коли ув один день не став би! от що!
— Та не бреши,— каже чорт,— і у два не доїхав би; а от як я тебе повезу, то й в обід вспіємо!
— А Одарка ж як? — спитав дід.
— Вона перекинеться хортицею,— каже чорт,— так ми ще дорогою і пополюємо за зайцями.
До півночі гнули теревені, а там спочили трошки та й рушили. Як сонце виглянуло із-за гори, наші були вже далеко од слободи. Дід їхав навзаводи на вороному арабському огеру, а біля стремена бігла біленька хортиця, така ж хороша, як гарна була Одарка. Стриба собі, не доторкуючись ніжками до землі, як на крилах, неначе ластівка в’ється. Порветься зайчик — так зараз і дожене його,— не рве, а тільки подержить за вушко та й пустить. А кінь, матері його біс, як намальований: шерсть на йому блищить, як броня, шия, як у лебедя, із очей іскри сиплються, а із ніздрів полум’я паше. Дід наб’є люльку і вогню не креше — приложить тільки коню до морди, так вона і запалиться. А збруя ж яка? — і у хана кримського такої нема: уся золотом залита і обсаджена самоцвітами. Дід не натішиться конем, гладить його, цмокає і на Одарку не гляне. Сказано, запорозька натура; недаром співають "Проміняв жінку на тютюн та люльку", а де б то не промінять на доброго коня! Іще сонечко височенько стояло, як вони добігли до Святих Гір. Дід напоїв коня і сам напивсь, прив’язав чорта за повід до дерева та й каже: