— Розкажи мені, чорте,— пита дід,— яким се побитом ти закохався у відьму? Адже ж кохання досталось не чортам на долю, а нам, грішним?
— Е, братіку,— каже чорт,— і у нас є серце, таке ж, як і в вас, і з тим же проклятим коханням! Як же б ми вас і скушали, коли б не знали, яке серце у людей?.. А маючи серце, як його устережешся?.. Слухай, Кириле,— каже чорт, знявши шапку і вклонившись,— поможи мені у моїм ділі, а я тобі у великій пригоді стану.
— Добре,— каже дід,— чом доброму чортові не помогти!
А у самого все на думці, як би вирятувать дівчину, якось вона і дідові припала до душі.
— Чого хочеш, того й проси,— каже чорт.
— Та мені нічого й не треба,— каже дід,— тільки хіба достати доброго коня.
— Я тобі кінь! — каже чорт.— Сам перекинусь у коня і п’ять год буду тебе возить, а п’ять поживу з Одаркою. Я у п’ять літ вбгаю п’ятсот — на те ми чорти!
— Гляди ж, не збреши,— каже дід.
— Не бійсь,— каже чорт,— от тобі рука і бісове пекельне слово! Та нам не велено не то обманювать — і зачіпляти запорожців, бо вони б’ються за віру православну. Та не велика і користь,— каже,— коли якого й завербуєш: уб’ють його на війні, от він уже й не наш. Відки візьметься Петро з ключем і одбив: так і товче нашого брата, не розглядуючи, де око, а де морда; а ще як вихопиться Микола, то швидше втікай, бо вернешся у пекло без хвоста — одірве!
— А багато у пеклі запорожців? — пита дід.
— Ні однісінького: які були, то й тих повиганяли.
— За що ж ви їх повиганяли? — пита дід.— Для нашого брата вам жалко і кутка у пеклі?
— Коли ж такий гармидер роблять,— каже чорт,— що усіх чортів із пекла порозганяли. Хіба не чув про того Марка, що товкся по пеклу?
— Що ж вони там роблять? — спитав дід.
— Понапиваються гарячої смоли,— розказує чорт,— як тії горілки, позалазять у печі та й почнуть шпурлять відтіля головешками. Раз трохи пекла не спалили!.. Або ляже на сковороду та й звелить підпалювать себе. Печеш його, печеш, аж шкура на тобі тріскається, а він тебе лає, кепкує з тебе та кричить на усе пекло, що змерз. Біда з ними!.. Де вже допекти їх вогнем: уже як їх шкварили ляхи, та й ті нічого не доказали. І у пеклі того не вигадаєш, що вони з ними робили. Наливайка пекли у мідному бику: уся Варшава збіглася послухати, як зареве бик, та нічого й не почули — істлів, сердешний, на вугілля, а голосу не подав. Що ти вдієш, коли живого не дошкулиш, а то щоб мерлого!
— Так і треба,— каже дід,— на те ми січовики, щоб усе витерпіть: тим-то нічого ми й не боїмось!
— Тривайте,— каже чорт,— скоро й на вас нападе велика халепа: не допечемо вас вогнем, так проберем морозом.
— Де ж ви того морозу добудете у пеклі? — пита дід.
— Еге, у нас нема, так у вас є,— каже чорт,— ми вам такого чоловіка вигадаєм, що гірший ще буде от самісінького чорта!.. Він вам нажене холоду,— побачите)!.. Та нехай вони сказяться! — мені тепер, як кажуть,— не до солі... Що то робить моя Одарочка?
— Скажи мені, чорте,— спитав дід,— чи вона у своїх тілесах, чи, може, перекинулась у таку гарну дівчину, як ти у козака?
— Ні,— каже чорт,— вона такою уродилась: нехай хоч царицею перекинеться, то кращою не буде! Одно тільки у неї негарне: легко її збити з грішного пуття.
— Якби не катержний, анахтемський хвостик! — пробубонів дід та й задумавсь.
Отак розмовляючи, йдуть собі лісом, а тут із-за кущів то виткне морду лісовик з зеленою, як трава, бородою, то вискочить вовкулака, підперезаний червоним поясом, то стрибають з гіллі на гіллю упирі у німецьких галанцях, і всі ж то низенько і привітно їм кланяються. Далі як пішли понад Лиманом, то й перелічити не можна, що тих чортенят повискакувало з болота.
— Здрастуйте, дядечку! — озиваються до чорта, а діда так жахаються: бачать, що запорожець.
— Не бійтесь, дітки,— каже чорт,— се, щоб ви знали, мій сват Кирило.
Дід розказав, що бісенята, поки ще молоді, то зелені, як осітняги,— нема у їх ні ріжків, ні кігтів. Та й втішні ж, розказував: бігають, крутяться, плигають, як жаби, граються, як кошенята: пірне у воду, а ніжки висуне з болота та й дрига. Дід хотів був їх подратувать, показав їм дулю, так вони ув один голос так і запискотіли:
— Спасибі вам, дядечку Кирило, за вашу ласку!
А чорт і каже:
— Ти їх цукром не годуй, тільки покажи їм дулю.
Стало світать, як дід із чортом вийшли з лісу. Не пройшли й півверстви, як побачили у долині велику слободу.
— Оце ж,— каже чорт,— і слобода, де живе Одарка: ото ж, дивись, і її хата, оточена вишневим садочком. Іди ж теперечки до неї, переднюєш, а увечері, як сонечко сяде, то й я до вас прийду. Я б і зараз,— каже,— з тобою пішов, та удень небезпечно нашому брату ходить у слободу: часом наскочиш на ярчука[2] та й півні кукурікають, щоб вони виздихали!
Попрощавшись із чортом, дід спустився з гори ік плесу. Достав із сумки бритву, виголивсь, надів чисту сорочку, помолився богу та й пішов до відьми. Дорогою зірвав по кущику горицвіту, золотисячнику і дроку, згорнув докупи, закрутив і заткнув собі за лівий чобіт[3]. Себто для того, щоб чорт не знав, об чім дід буде розмовляти з відьмою.
VI
Одарка стріла діда на порозі з хлібом, з сіллю і поклонилась йому трохи не до землі.
— Спасибі вам, дядечку! — каже.— Од мене, бідної сироти, і бог, і люди одцурались, а ви не цураєтесь мене, грішної. Чи не поможе вам господь вирятувать грішну мою душу!
— Не бійсь, Одарко,— одказав дід,— вирятуємо! Не дамо чортяці насміятись!
Дід, кажу вам, мав чуле серце: часом, щоб заспокоїть бездольного, то і завіряє, і збреше...
Простора хата у відьми, а якось пусткою оддає; і вікна чималі, а сумно. Одарка так і пригортається до діда, так йому у вічі й дивиться, то усміхнеться і радіє, а то і знов засмутиться. Як сонечно увосени: вигляне із-за хмари і знов сховається.
— Дядечку,— каже відьма стиха дідові,— не кажіть мені нічого, що у вас на думці, а то бісів Трутик (так звали закоханого чорта) усе буде знати!
— Не бійсь, моя кралечко,— каже дід, ударивши по лівому чоботу,— я йому, іродовому синові, уха заткнув. І ми дещо знаємо!.. Не почує й не побачить, хоч би я ось що з тобою зробив. Та, се кажучи, і перехрестив відьму.
Як перехрестив, так і вдарило її об землю, посиніла, запінилась, так і звело її у клубок. Дід злякався і не рад вже, що перехрестив; скоріш їй під ніс сунув дулю, так вона одкрила очі і ледве опам’ятувалась.