ІV
Старий підняв голову і ще твердим голосом так почав:
— Дід мій був запорожець. Де йому на віку не довелось бувати, чого не бачити! Удався він високий, здоровий та ще в додаток був і великий характерник: знався з відьмами, з чортами, нічого на світі не боявсь — правдивий був запорожець! Уже немолодим прийшов він на Береку, одруживсь і збудував собі хату. Жив він трохи не сто год і до смерті добре чув, бачив, а деколи сяде на коня і охляп поїде у Харків. Ото ж під старість у довгий зимній вечор, як стане оповідать, що з ним діялось, то і смієшся й плачеш, а часом і чуприна полізе догори. Ось як він розказував про того закоханого чорта.
Раз у схватці з татарами убили під дідом коня. Жаль йому того коня, як рідного брата: одно — надежний був, а друге — такого не знайти і на Запорожжі. От дід і пішов у слободи пошукать лицарського коня. Тоді не так, як тепер: скрізь була пустиня — і діду довелось простувать по степах навмання, питаючи дороги то у сонця, то у звізд. Через кілька днів дід трохи притомивсь, вже й торба з запасом стулилась: останній сухар доїв. Зблизившись ік Донцю, де починаються пущі, дід зайшов у таку гущину, що не продереться: морське дерево так і хвиська, а тут і ніч насунулась. Сів він собі під кущем підождати, поки зійде місяць, та й задрімав. Аж чує крізь сон — неначе хто його тягне; прокинувся, дивиться — повний місяць уже височенько, і вітру нема, а дерева так і гнуться усе в одну сторону, і його самого неначе яка невідома сила туди ж тягне. Став приглядуваться — аж недалечко стоїть високий козак у кармазиновім жупані, в чорних оксамитових штанях і жовтих чоботях... такий з нього чуприндир, що кращого не знайти і у коші! Стоїть проти місяця і руками розмахує, неначе кого до себе манить; і як махне рукою, то аж дерево до його нахиляється і мого діда неначе хто у потилицю штовха. "Що воно за біс,— подумав дід,— чи не характерник..." Хотів вже був до його обізваться, коли чує — щось гепнуло за деревами та так іскрами кругом і обсипало. Дивиться — із-за кущів вийшла височенька дівчина, що кращої і у сні не побачиш. Несміливо підійшла вона до козака, згорнувши на грудях руки.
— Чого ти мене звав? — спитала дівчина таким голоском, що у мого діда аж серце тьохнуло.
— Питаєш, чого,— промовив козак,— хіба не знаєш, як я тебе кохаю?.. Без тебе мені й пекло не миле!..
— От за чим!—каже дівчина.— Я давно вже се знаю.
— Та ні,— одказав козак,— не за тим... Як тебе побачу, то й сам не знаю, що говорю... Слухай, Одарко, скажи мені, чи хочеш бути моєю!.. Хоч би ти у тисячну долю так мене кохала, як я тебе!..
— Не треба мені твого кохання, не проси й мого,— одрізала дівчина, одвернувшись,— цур тобі, пек тобі!
"Е,— подумав дід,— яка пиха! Зневажає залицяння такого козака!"
— Слухай, Одарко,— знов почав козак,— будь моєю — усе для тебе зроблю, усе, чого тільки не забажа твоя душа!
— Не зробиш того, чого моя душа бажає...— одвітила дівчина, важко зітхнувши.
— Зроблю, єй же єй, зроблю,— каже козак,— заприсягаюсь тобі пеклом, сатаною і Фарнагієм,— щоб мені не згубити ні одної християнської душі, щоб мені провалиться у ополонку після Ордані... от що!
"Як він, гаспидів син, кумедно божиться", подумав дід.
— Не віриш? — пита козак.
— Не вірю,— одвітила дівчина.
— Не знаю, як вже мені й заприсягатись, моя голубко! — каже козак та пригорнув до себе дівчину і цмокнув її у щоку...
Як цмокнув, так по усій пущі луна і пішла; дерева заколихались, гілля до гіллі прихилилось, затуркали горлиці, і мого діда нахилило до землі,— якось губи засвербіли, а тут де не взялась жаба, плиг! — і не схаменувсь, як чоломкнув бісову тварюку.
І що б ви думали? Так йому зробилось весело на душі, мов гарну дівчину у ясне око поцілував!
— Ох,— застогнала дівчина, ухопившись за щоку,— як же ти мене опік!.. Так од тебе пеклом і несе. Коли хочеш,— каже,— ізо мною розмовляти, то хіба у воді; а тут ти мене спалиш своїм пекельним коханням.
— Добре,— каже козак,— нумо женихатись у воді.
Дивиться дід — біля їх і сажалка; чи вона була, та він її не бачив, чи вона справді уродилась, як кажуть, по щучому велінню! — "Що се за вража мати! — подумав дід.— Чи вони люди, чи, може, чортяки?"
Сумно йому стало, аж оселедець біля вуха заворушивсь. Далі дивиться — стали роздягаться: дівчина, буцім не своїми руками, зняла кофту, плахту; далі, не соромлячись, і сорочку. Як глянув на неї дід, то аж жижки в його затрусились; давно вже минуло, а було як заходиться розказувать, то аж цмока, аж очі йому рогом лізуть — така гарна! Місяць, як скреблом, окотив біле її тіло; уся — як виточена, а довга коса, чорна, як гадюка, так і обвивається круг тонкого стану і аж до повних литок достає. Повернулась з плечей — ще краща; тільки роздивився дід — аж хвостик! Так собі, невеличкий, та, матері його біс,— хвостик! Виходить, що дівчина — відьма. Глянув на козака — аж і в того хвіст такий довгий, як у хорта, так їм виграє, як кіт перед мишею. "Еге, так от воно що!" Тут догадався дід, що чортяка та закохався у відьму. Думає собі: "Хай же вам біс!" Хотів був тікать, та не здвигнеться з місця, як до землі приріс; хотів перехреститися, так руки не підійме. Досадно дідові, та нічого робити: припав до землі та й дивиться, що дальш буде. Увійшов чорт з відьмою по пояс у сажалку, і знов стали розмовлять.
— Скажи ж мені, моя голубко, чого бажа твоя душа? — пита чорт.
— Не скажу,— одказала відьма,— не скажу, поки не заприсягнешся пекельним словом — зробить...
— Чи довго ж будеш моєю, як обіцяю?
— Десять рік,— каже відьма.
— Добре, усе зроблю! (чорт протягнув руку). От тобі рука і моє пекельне слово!
— Хто ж нас розіб’є? — спитала відьма,— треба, щоб була християнська душа, та ще чиста.
— Є кому розбити,— каже чорт, мотнувши головою у той бік, де лежав дід,— там,— каже,— під кущами сховався запорожець.
— Хіба у запорожців чиста душа? — пита відьма.— Вони ж самі п’яниці та розбишаки...
— Еге, розказуй,— каже чорт,— нема найчистішої душі, як у тих гаспидових синів; вони живуть по писанію: не водяться з жінками, б’ються з бусурманом і боронять віру православну... Ей, Кириле! — гукнув чорт,— ходи лишень сюди та розбий нас.