Закоханий чорт

Сторінка 2 з 8

Стороженко Олекса

— А чого вам треба? — спитав він, доходячи до мене.

— Коней, голубчику.

— А подорожня, чи пак одкритий лист, є?

Подав йому одкритий лист, він подививсь, зараз і прогони вищитав — такий спритний! — і ще накинув кілька верстов залишніх. Видно, що був уже за Харковом: і головою мота, як москаль, щоб патли не лізли йому у вічі, і випинається, і палець засовує за гаплик.

— Ану лишень,— гукнув писар на каліку, сховавши у кишені гроші,— бігай за десятником, та швидше!

Знов пошкандибав каліка; нескоро веде того десятника.

— Тройку коней! — грізно крикнув писар на його та аж почервонів зі зла.

— Не позакладало,— каже десятник,— тільки що коні пасуться в степу!

— Так що, що в степу? Піймайте та й ведіть.

— Ще треба знайти, куди вони позабігали, ті бісові коні, та тоді вже ловить...

— Так іди та й шукай; а тутечки, опріч ляпаса, нічого не знайдеш.

Зник десятник, як на той світ провалився. Уже я й село обійшов, і у тарантасі добре виспався, а коней нема. Надвечір вже пригнали двох шкапок з лошатами.

— А третя? — питаю.

— Ще не піймали,— озвавсь десятник,— там таке прудке звіря, бодай воно здохло, що ніяк його не наздоженеш.

Аж ось ведуть того прудкого і ломакою підганяють; бачите, втомилось, сердешне, утікаючи. Стали запрягать, пораються, як мокре горить; розгледілись — і того нема, і другого; і знов погнали каліку за віжками, за черезсідельником,— да так аж до захід сонця додержали. Рушили — ледве коні везуть; не схаменулись, як і ніч. Погонич повертає то у той бік, то в другий — загубив, гаспидів син, дорогу,— лає і коней, і хто їде, і ніч, і степ.

— Куди тебе нечиста мати носить? — питаю погонича,— дорога пряма, як стрілка, а ти крутишся, як муха в окропі?

— Коли ж нічого не бачу,— каже погонич і віжки кинув,— у мене куряча сліпота.

Що тут робить? Увесь степ покарбований дорогами; не втрапиш своєї, то казна-куди ще заїдеш; думаю собі: "Хоч би доїхать до трахтира, що недалечко од Таранівки". Нічого робити: сам сів за машталіра і потихеньку, підтюпцем благополучно доплелись до того трахтира.

III

Хазяйка сього заїзного двору, велика цохотуха, була добре мені знайома — ще змалку її знав. Давно не бачились, а, тільки ввійшов у хату, зараз пізнала.

— Чи живі, чи здорові? — спитав я, протираючи очі і розглядаючись.

— Слава богу! — одвітила хазяйка,— старіємось потрошки. Ось подивіться на мою Олесю — матір переросла! (хазяйка глянула на чорнявеньку дівчину). А се сліпенький дід (хазяйка показала на столітнього дідугана, що сидів на покуті, схиливши бідолашну свою голову на груди). Колись співав по ярмарках, а тепереньки тілько луна ходить по світу од його пісень: увесь голос виспівав і бандуру потрощив.

Гарна дівчина Олеся, така повна, миловида,— а я дивився на діда. Зроду такого не бачив: біле волосся, густе, як ліс, прикривало йому високе чоло, брови насунулись на самі очі, а широка борода аж до пояса доходила. Отак узяв би пензель та й списав вам Сатурна.

— Відкіль, старий?—спитав я діда, сідаючи біля його.

— Хто його зна? — обізвалась хазяйка.— Увесь свій вік вештається по світу... Жив колись за Берекою, та давно ж: теперечки вже забув і свій хутір, і свою хату.

— Ні, не забув,— обізвався дід,— не забув!..

— Куди ж тепер ідеш? — спитав я діда.

— У Павлоград.

— Що ж там будеш робить, співати чи що?

— Та ні, кажу вам,— перехопила хазяйка,— він тепер не співа, він тільки розказує!

— Що ж він розказує?

— Що з ним діялось на світі, як козаки бились з ляхами, з татарами, про відьом, про чортів!.. Він увесь світ виходив: був у Чорноморії, у Глухові, за Київом був... А чи не наставить вам самовару?

— Настав, паніматочко.

— От і добре! Старенького напоїте гарячим, то він вам за те що-небудь розкаже.

— Чи довго вже волочишся по світу? — спитав я дідугана, як ми зостались одні.

— Довго, дуже довго,— одказав старий, важко зітхнувши,— я ще оженився у очаківську зиму. Ми тоді жили на запорозьких землях вольними козаками. Як же зруйнували кіш, то наш посьолок з землями достався якомусь пану. Не схотів я зоставаться панським, запріг коня, узяв жінку з дітьми — дівчину по восьмому годку і хлопчика-годовичка — та й помандрували у Чорноморію. Од Тора довелось простувати степом, як морем — ні хуторця, ні землянки. Той рік була засуха, і якого лиха ми не одвідали: кінь без паші і водопою здох — і ми пішли пішки; що було з нами запасу — поїли, тільки й живились корінням. Не пройшли й десяти днів, як поховали дочку й сина, а там з нудьги та голоду занедужала й жінка: я ніс її на своїх руках, поки не оддала душі богу... По Чорноморії я вештався тридцять п’ять літ; бився з черкесом, плавав на Чорному морю; а там потягло мене знов у рідну сторону: схотілось ще побачить батьківську хату і поклониться батьківській і матчиній могилі. Прийшов — й не пізнав нашого хутора: де була наша хата, там розкинувся панський сад; а де було кладовище, там стояв шинок. Вийшов я на вигон, глянув на слободу і округи, згадав молодий вік, батька, матір, жінку, дітей — заплакав та й пішов собі світ за очима. От уже тридцять літ, як тут вештаюсь, а три-тридцять, як живу,— а, бреше вона, батьківської хати не забув. Було як заспіваю, то мені здавалось, що я сиджу біля своєї хати і мене слухають батько, мати, жінка й діти!..

Небагато слів ув оповіданні діда, а скільки ж то лиха!.. І не хотів він розжалобить мене, а глибоко уразив серце, важко засмутив душу. Довгу низку лиха нанизала йому злая доля!

Хазяйка не дала мені з старим добре й розговориться — принесла чашки і знов заторохтіла: то про Троїцький ярмарок, то які панночки повиходили заміж, які ще позоставались, налічила з десяток померших і присікалась до діда, чом він не розказує:

— Як же мені розказувати,— сердито обізвався дід,— коли не даєте й рота роззявить: скрегочете, мов сорока на вербі!..

— Мовчатиму, їй же богу, мовчатиму,— перебила хазяйка,— тільки розкажіть, будьте ласкаві, про закоханого чорта.

— Добре, добре, розкажу,— чом не розказать?

Дід з великим смаком пив чай, заїдаючи харківськими бубликами, а там, як вихилив ще дві чашки з ромом, то аж помолодшав.

— От тепер,— каже,— якось сили добув; здається, якби була бандура, то ще б і заспівав!..