Дженінгс відзначив подумки, що вона говорить про Пітера в минулому часі.
— А якби знав — повірив би вам?
— А ви вірите?
— Інакше ви не були б зараз тут. І не розповідали б мені все це.
— Мабуть, так.
Дженінгс знову ліг, спершись на лікоть, й почав прикидати, як далеко можна заходити, задовольняючи особисту цікавість під прикриттям службового обов'язку?
— Схоже на те, що в цього Пітера в голові добряча каша.
— Навпаки. Незмішані складові частини. Як олія й вода. Дві істоти в одній людині.
— У батька вдався?
— Тільки у Пітера це все — як на долоні.— Вона говорила, злегка погойдуючись, нахиливши голову й обхопивши руками коліна.— Знаєте, буває, люди живуть з претензіями: лакеї прислуговують за столом і таке інше. У мене це викликає відразу, але принаймні тут усе природно. Ось Пітерова мати.— Дівчина стенула плечима.— Вона справді господиня старої закваски — по обіді лишає джентльменів самих за вином та сигарами.— Дівчина знову скоса поглянула на сержанта.— Але його батько — то зовсім інше. Він був явно не дурень, дарма що консерватор.
— Він бачив усе наскрізь?
— Бачив, але був надто розумний, щоб це показувати. Тобто ніколи не глузував з того, що бачив. Не вибачався, як то часом буває. Крім єдиного випадку, коли мені прохопився. Тут якась суперечність. Я не можу її пояснити.— Вона посміхнулася до сержанта.— Все це таке примарне. Не знаю, навіщо завдаю вам стільки клопоту своїми розповідями.
— Можливо, тому, що знаєте — я розриваюся між необхідністю заарештувати вас за приховування свідчень і бажанням запропонувати вам чашку чаю в Кенвуді.
Дівчина відповіла посмішкою й опустила очі. Помовчали.
— Ви завжди служили в поліції?
Дженінгс сказав, хто його батько.
— І вам подобається?
— Що — бути прокаженим для вашого покоління?
— Я питаю серйозно.
Сержант стенув плечима.
— Ця справа не подобається. Ніхто не хоче, щоб її довели до кінця. Не чіпай лиха... Між нами кажучи.
— Як це, мабуть, гидко. Сержант усміхнувся.
— Я збагнув це лише сьогодні,— сказав він і відразу ж додав: — Це не комплімент. Ви справді перша людина, яка допомогла мені хоч щось зрозуміти.
— Ви так і не наблизились до розгадки?
— Навпаки, віддалився. Правда, у ваших здогадах дещо вимальовується. Майже те саме говорив іще один свідок, тільки не так докладно.
Вона обізвалася лише після хвилинного мовчання.
— Я шкодую, що сказала таке про поліцейських. Що вони б'ють декого.
— Нічого. Це справді трапляється. У поліцейських теж є маленькі доньки — от вони часом і перегинають палку.
— Ви дійсно почуваєте себе прокаженим?
— Іноді.
— Всі ваші друзі теж поліцейські?
— Не в тім річ. Я маю на увазі саму роботу. Роль представника влади, бюрократа. Підкоряєшся людям, яких не завжди поважаєш. І сам собі не господар.
— Це вас турбує?
— Коли я зустрічаю когось, хто мені подобається і хто здатний бути самим собою.
Вона задумливо дивилася вдалину.
— Може, через це ви колись кинете службу?
— Через що?
— Через те, що не сам собі господар.
— Чому ви питаєте про це?
— Так, просто...— Вона стенула плечима.— Дивно від вас таке чути.
— Чому?
Хвилину вона мовчки дивилася на нього, потім опустила очі.
— У мене е своя теорія. Щодо цього випадку. Але в ній дуже багато фантазії.— Дівчина посміхнулася.— Літературної. Якщо хочете почути, продаю за чашку чаю.— Вона помахала сумочкою.— Я не взяла грошей.
Дженінгс підвівся й простягнув дівчині руку.
— Я пригощаю.
Вони рушили до дерев, що оточували Кенвуд Хаус. Дівчина дотримувалась умови: спочатку чай, потім теорія. Тим часом вони розмовляли, як зовсім незнайомі люди, що зустрілися випадково. Говорили про роботу, про те, що професія детектива і літератора має свої негативні сторони, які ховаються за блискучим фасадом. Дженінгс сказав, що знає про її дитячі оповідання, і тоді вона звірилась йому у своїй мрії — писати для дорослих. Зараз працює над романом. Робота посувається повільно, доводиться багато переробляти заново. Дуже важко зрозуміти, чи ти письменник, чи просто жертва прищепленої любові до літератури. Обоє подумки дивувалися, що в їхній роботі так багато спільного, незважаючи на те, що вони виросли в різному культурному середовищі. У черзі за чаєм Дженінгс став позаду свого свідка, розглядаючи її волосся, ніжну шию над вирізом сукні, голубі смужки на її білому, наче борошно, тлі і думав, що треба якось запросити Ізабеллу на побачення поза службою. З дівчатами в нього не бувало ніяких труднощів. І коли його щось стримувало тепер то принаймні не брак певності в собі, не класова приналежність і не різниця в культурному вихованні. Причина була психологічна. Дженінгс усвідомлював — незважаючи на помилку, якої дівчина припустилася, що було своєрідним виявом чесності,— він має справу з людиною, яка краще за нього орієнтується у всіх тонкощах людських почуттів ї особистих взаємин. До того ж якщо оглядатися на традиції, то вони одне одному не пара (а коли вона з прогресивних інтелігентів, виникне ще й політична перепона), бо, за Дженінгсовим власним висловом, по відношенню до цієї дівчини він був прокаженим, В ній він побачив те, чого бракувало йому самому: ніби вона — чомусь саме вона — могла засіяти душевну пустку, вказати йому потрібний напрямок у житті. Одне слово, в ній він побачив щирість. Давно вже не охоплювала його така жага кохання. І все таки він мудро вирішив зачекати.
У кутку знайшовся вільний столик. Цього разу дівчина взяла запропоновану сигарету.
— Ну, розповідайте.
— Ніякої реальності. Все — чистий вимисел. Ізабелла сиділа, кусаючи губи, на яких не було й сліду помади. Чекала, що він скаже.
— Це і є розгадка?
— Ні, паралельний хід думок. Уявімо, що історія з Філдінґами, навіть те, що ми з вами отут сидимо, це — детективний роман. Гаразд? Десь хтось пише про нас, але насправді ми не існуємо. Він чи вона вирішує, хто ми, що робимо, все, що нас стосується.— Вона крутила в руках чайну ложечку. Підвела погляд: в карих очах іскрилися смішинки.— Ви встигаєте за моєю думкою?
— Ледве-ледве.
— Будь-яка історія мусить мати свій кінець. Не можна, щоб таємниця залишилася нерозгаданою. Якщо ви — автор, то маєте щось вигадати.