— А я уявляю себе Агатою Крісті.
Під його поглядом дівчина пустотливо опустила очі, наче грішник, що розкаюється.
— Як вас розуміти — серйозно, чи як?
— Я багато думала про цей випадок, поки була в Парижі. А все через ту історію з Британським музеєм. Ніяк не могла збагнути, навіщо йому знадобилося зустрітися зі мною. А як ні, то нащо було так ризикувати? Він міг випадково натрапити на мене. Та й до читального залу просто так не зайдеш — потрібна перепустка. Перевіряли?
— Розмовляли з кожним, хто тоді чергував.
— Так-от, тепер я гадаю, що то був своєрідний знак. Він не збирався зустрічатися зі мною, але чомусь хотів, аби я знала, що причетна до його рішення. Може, через Пітера. Або мала бути якась причина, що він її пов'язував зі мною.
— Якийсь неприйнятний для нього вихід із становища?
— Можливо. Тут не в Мені річ, я не така вже й незвичайна — хіба що в його світі. Гадаю, своїм вчинком він бажав просто сказати, що хотів би поговорити зі мною, увійти в мій світ. Але ні, не міг.
— А чому Тетбері-Хол?
— Все пасує. Як в Агати Крісті. Місце, де ніхто не шукатиме. І ніякого клопоту. Він був дуже акуратний, терпіти не міг безладу. А тут — на власній землі, не треба прокрадатися в чужі володіння. Все одно, що застрелитися в кімнаті, де тримав мисливську зброю.
Сержант глянув їй в очі.
— Мене турбує ще одне. Оті ваші дві години після роботи.
— Я пожартувала.
— Але вдома вас не було. Місіс Філдінґ намагалася зв'язатися з вами по телефону.
Дівчина посміхнулася.
— Тепер моя черга спитати: ви це серйозно?
— Скоріше для повної ясності.
— А якщо я не скажу?
— Свого автора підведете.
— Аж ніяк; все відповідає його задуму. Мало виконувати свій обов'язок, потрібна ще й інтуїція.
Дівчина жартувала, проте водночас і випробовувала його: бо саме це йому й слід було тепер зрозуміти. А й справді, за останні півгодини кримінальна справа ніби розтанула. Не те, щоб він погодився з гіпотезою дівчини. Просто він, як і всі інші, але по-своєму, зрозумів, що далі розгадувати нема чого. Подія сталася. Розщеплювати її на деталі, намагаючись з'ясувати, що до чого,— немає сенсу. Зате є сенс у цьому жвавому личку з карими очима, насмішкувато-допитливими; не втратити б його. Він хотів схитрувати, знайти привід продовжити розмову з нею, але потім відмовився від свого наміру. Лише посміхнувся й опустив очі.
Дівчина лагідно промовила:
— Мені треба йти. Якщо тільки ви не збираєтесь заарештувати мене за ясновидіння.
Дійшовши до знайомого будинку на Уїллоу-роуд, вони зупинилися на доріжці одне проти одного.
— Ну, от.
— Дякую вам за чай.
Він глянув під ноги, змушуючи себе триматися офіційно.
— Ви маєте мій номер телефону. Коли раптом щось...
— Надумаю... крім дурної фантазії?
— Ні, не те. Мені було дуже цікаво.
Запала коротка мовчанка.
— Треба було прийти у формі. Тоді я не забула б, хто переді мною.
Він завагався, потім простягнув руку.
— Бувайте здорові. Іншим разом будьте обачніші. А ваш роман я куплю, коли він вийде.
Дівчина відповіла коротким потиском руки й, склавши руки на грудях, запитала:
— Котрий?
— Той, про який ви розповіли.
— Є ще один. Про вбивство.— Вона дивилася на вулицю повз його плече.— Ідея тільки зароджується. Коли б знайшовся хтось, хто проконсультував би мене щодо технічних деталей...
— Таких, як поліційна процедура?
— І подібних. Щоб розповів про поліцейську психологію.
— Ну, це не так уже й важко.
— Гадаєте, що хтось?..
— Я знаю одного такого.
Дівчина виставила ліву ногу вперед, і, все ще тримаючи руки на грудях, почала уважно роздивлятися свою босоніжку.
— А він не зміг би прийти завтра ввечері?
— Де ви звикли вечеряти?
— Мені більше подобається готувати самій.— Вона підвела на нього очі.— Коли я не на роботі.
— Сухе біле? Годині о восьмій?
Вона ствердно кивнула й закусила губу, злегка усміхаючись, хоча на обличчі й з'явилася хмарка сумніву.
— Це все телепатія.
— Я сам хотів. Але...
— Взято до уваги. І схвалено.
Дівчина ще заглянула йому в очі, потім махнула на прощання рукою і пішла до дверей. Він дивився їй услід: чорне волосся, легка хода, біла сукня. Біля дверей, вже діставши з сумочки ключ і вставивши його в замок, вона обернулася на мить і знову помахала йому рукою. Ще мить — і дівчина зникла за дверима.
Наступного ранку сержант зробив неофіційну і марну спробу одержати дозвіл на пошуки в ставку поблизу Тетбері-Хол. Потім попросив, з таким самим успіхом, звільнити його від подальшого розслідування і запропонував закрити справу без зайвого розголосу. До його нової гіпотези, що головним чином ґрунтувалася на непрямих доказах, поставилися з недовірою. Було наказано шукати вагомих доказів, а не марнувати час на сумнівну психологію. Крім того, йому суворо нагадали, що літо кінчається, скоро палата громад знову збереться у Вестмінстері й хтось може зажадати пояснень, чому їхнього колегу ще й досі не знайшли. Однак сержант не міг знати, що незабаром сама історія йому допоможе. На його прохання і пропозицію зважили, коли наприкінці серпня в Лондоні поширилася пошесть на листи, начинені вибухівкою.
Коли ж наприкінці наступного дня, першого з багатьох, вечеря, совіньйонське вино та поцілунки були вже в минулому, а босонога кухарочка врешті під тиском лагідних умовлянь позбулася вже іншої, але такої ж гарної довгої сукні (і виявилася, як і сподівався гість, більше нічим не захищеною, хоч і не зовсім безневинною жертвою того, що сталося потім), сержант аж ніяк не збирався звинувачувати в цьому Джона Маркуса Філдінґа.
Від ніжного і простого дотику тіла народжується поезія такої краси, що її ніяка загадка, ні людська, ні божественна, не може затьмарити. Вона може лише покликати цю красу до життя і потім зникнути.
1 Шукайте жінку? (Фр.)
2 Тобто De mortius aut bene aut nihil.— Про мертвих або говорити добре, або мовчати (латин.)
3 В родинному колі (фр.).