— А ще я хочу знати, — твердо мовив Івась, — чому одні люди мають карати й милувати інших!
— Се питання не до мене, — розвів руками чоловік-олень. – Як на те пішло, то ми теж підкоряємось. Князю й княгині. Але не так, як ви, ні...
— А як? – спитав Боніфацій.
— Як усе живе залежить від сонця і місяця, так ми залежимо від князя й княгині. Ми їм не рівня.
— Отак і у нас, — зітхнув Боніфацій. – Цілий світ однаковий.А чи може бути по-іншому? Чому воно так?
— Спитай у нього.
— У кого?
— У світу, — відрізав чоловік-олень.
На березі.Полудень.
Коли Матвій покинув монастир, то почав шукати собі якусь дорогу, і нарешті знайшов, правда, таку заболочену, що довелося йти краєм, по слизькій молодій траві.Він жодного разу не обернувся, бо якби зробив це, то втопився б у відчаї. Так він дійшов до Дністра, як йому здавалось,так звалась ця велика ріка, повна каламутної весняної води, і побачив хатинку Перевізника, а сам слуга ріки сидів, підставивши старе зморшкувате обличчя сонцю з таким виразом, наче сподівався, що сонячне світло поверне йому назад молоде лице.Матвієві завжди сумно було дивитись на старих, і довгий час він прожив через старих ченців, а послушник Тимофій, незважаючи на молодий вік, був старим уже, як народився." Я не буду таким," — сказав сам собі Матвій.Він знав, що у нього інша доля. Він підніматиметься все вгору й вгору, доки не залишаться лиш небо і сонце.
Потрібно було переправитися через ріку, і він робив це нераз, бо Дністер звивається, як змія.Щойно переплив на той берег, а далі знову перед тобою ріка: з високим чи низьким берегом, з синьою чи сірою водою.
Хлопець вклонився старому Перевізнику, і той довго тер підсліпуваті очі, наповнені пекучим сонячним світлом, а далі позіхнув:
— Хочеш та той бік?
— Не знаю, чи хочу. – відказав Матвій, відчуваючи несказанну радість свободи.
— То посидь, подумай.
Старий посунувся, хоч на колоді було вдосталь місця.Він зауважив подряпані руки, вже без крові, бо Матвій змив їх у калабані.
— Грошей, певно, не маєш? Із якого монастиря втік?
— Я не чернець і не послушник.Просто пішов, — пояснив Матвій. – Мене ніхто не буде шукати. Вони, либонь, раді, що я пішов.
— Прибився на зиму?
— Я не просився.
— Еге ж, ти гордий...І куди тепер підеш?
Матвій подумав і сказав просто:
— До своєї Пані.
— І ти думаєш, що ти їй потрібний такий, голий і босий? Спершу б заробив грошей, вбрався...
— Мені б тільки подивитись на неї. Я їй слуга, а не коханок.
— То вона що, княгиня?
— Вона...
Матвій затнувся, і до серця йому приступила млість, а перед очима замерехтів туман із золотими іскорками.Він пробурмотів:
— Невільно...
Невільно говорити про неї, бо вона гнівається.Він почав поволі відходити, і це було неприємне відчуття – боліла голова, нудило, в роті пересохло.Старий уважно спостерігав за ним.Далі зітхнув, подивився на ріку, котра мінилася під сонцем, і сказав:
— Буває...
— Що ви, діду, про це можете знати?
— У цій ріці втопилася моя дівчина, — пояснив старий. –Поки був молодий, шукав її поміж русалок.А як постарівся – нащо вона мені молода, навіть як знайду? Не впізнає, насміється...
— А чого вона втопилась?
— З нуді. Не при собі була. Думав, оженюся, помудріє. Тут позавчора я теж одну, причинну, перевозив.Правда, старшу, ніж моя Текля.Казала, що йде шукати свого князя.
— Може, й мене ви вважаєте за причинного? – зі злістю спитав Матвій.
Старий швидко зиркнув на нього, а далі широко посміхнувся беззубим ротом:
— А ти як думав?
Дунай.
Видно, така доля була в старого перевізника — возити причинних через ріку, що звалася Дунай, і відділяла один світ від іншого.Та й сам він був не зовсім з того світу, що звався Яв. Люди називали ріку Дністер, а він вперто – Дунаєм. Як у пісні: "Тихо тече Дунай, тече, а ще тихше дівка косу чеше..." Або: "Не перейти Дунай-річку глибокую..." Або ще є така пісня "Червона ружа трояка", де жінка мовить до лихого мужа: " Лишу ти діти, діти ти лишу, а сама піду за Дунай". Часом люди самі не знають, про що співають, бо ніхто з них не був за Дунаєм.
Коли Матвій сів у човен, ріка здалась йому дуже широкою. Може, такою її робив плаский берег на тому боці, порослий зеленою травою.А що було далі, він не бачив, бо сонце сліпило очі.Тиха течія заколисала хлопця, бо ж цілу ніч він викопував і садив кущі шипшини, не знати навіщо.Прокинувся уже на березі й побачив, як до нього йде Пані з вінком на голові й очима, як у наполоханої сарни..З лицем білим як мармур,бровами, зрослими на переніссі. Уся така напружена, насторожена. "Це – сон", — подумав Матвій, продовжуючи йти до неї й вдихаючи запах квітів. Він бачив, що їй теж сниться цей сон, і що на правій руці вона має золоту каблучку,отже, має мужа. Його охопили відчай і щастя.Він знав, що не відпустить її.Мало просто дивитись на неї.Мусить торкнутися її.Без жодного слова. Бо слова змусять їх прокинутися, а, отже, отямитися і розбігтися.Бо те, чого вони хочуть, є смертним вироком для них.
Покірна й ласкава, вона тремтіла, коли Матвій взяв спершу її за одну руку, тоді за іншу, а далі обійняв, відчуваючи, що вона справжніша й живіша, ніж усі ті жінки, яких він торкався чи міг би торкатися увпродовж усього людського життя.І те, що сталось між ними, не можна описати словами.Таких слів не було тоді, й нема тепер, і хто знає, чи колись вони з’являться.Це було наче перехід однієї свідомості в іншу, злиття крові в один бурхливий потік, політ на запаморочливій висоті, тисячі образів, один прекрасніший за інший: міста, обличчя людей, краєвиди, квіти, дерева, море, зірки.І все це ніби музика. Вона не щезла, просто зупинилася, як зупиняється серце.
Хлопець побачив, що він лежить на білому пласкому камені, а човен Перевізника вже на середині Дунаю.
Знову під землею.
Згори капала вода, і були вони так глибоко під землею, що, здавалось, скоро цій землі настане кінець, й почнеться якесь інше небо.
— Се ще пусте, — мовив чоловік-олень, який теж почувався не дуже затишно в тісному коридорі, — нам треба буде перейти підземну ріку, а як не знаєш броду, легко можна втопитись.
— А тебе не болить голова від тієї штуки? – раптом спитав Боніфацій, задихаючись від вологих випарів і незрозумілого запаху чогось такого, що просочувалося крізь камінь, либонь із самого пекла.