Господи, помагай тому, хто мене має. Напис втискається йому в шкіру, запечатує серце, запечатує уста, щоб бути гідним мужем, виплеканим на молоці Цицерона та Марка Аврелія. Вуха йому заступило, коли він зійшов на сам низ, а до вогкості й холоду пивниці додався характерний запах зрізаної серпом трави.По стінах горіли смолискипи, встромлені в залізні петлі, тож Петро міг би загасити своє джерело світла. Однак того світла, про яке говорив Боніфацій слузі, Миколай не сподобився увидіти.За третіми дверима було темно. Пан радця змовив коротку молитву і увійшов.
Пан Лукаш, для якого смерть була конкурентом, а, отже, не мала в собі нічого містичного, і який частіше мусив ставати в ногах недужого, пускаючи в узголів’я її ясновельможність, також не здивувався наглій смерті Олександера.З першого погляду він констатував серцевий напад, і навіщось торкнувся твердої зимної руки, ніби збирався привітатись з небіжчиком.У голові його промайнула тінь латинської фрази " Salve, cezar… приречені на смерть... Це мало означати, що і він, Лукаш, і Миколай теж невдовзі вирушать в далеку дорогу до тієї країни, звідки нема вороття.Але далі він опанував себе і мовив:
-Тіло задубіло швидко.
— Бо лежало на камені, — відказав пан Миколай. – Та й у пивниці влітку зимно, а взимі тепліше.
— Усе має значення, — згодився Лукаш. – Але коли тіло противиться смерті, то не вистигає так швидко.Не знаю, як його покласти в гріб такого скорченого.Що се за камінь, і що він, до дябла, тут робив?
— Може, хотів узяти за надгробок.Дехто тримає вдома труну, аби не поховали як-небудь.
Обидва шляхтичі були надто шоковані, щоб жалувати за померлим.Тим більше, що їхній товариш виглядав тепер на щось цілком чуже, і душа його, либонь, поквапилася звідси назустріч іншому світові.Знали, що Олександер зовсім не був прив’язаний до маєтностей. Стратив двох дорослих синів, жону, і став чимось на подобу Йова зі Старого Тестаменту.А після смерті й поготів не збирався пильнувати за добром, якого все ще було чимало.Завдяки малжонці Ганні, особі практичній та енергійній, яка застудилась, наглядаючи в дощ, як вивозять збіжжя з поля, і до останньої хвилі не вірила, що помре. Згодом вони відчують біль порожнечі, але зараз на їхні плечі спав тягар обов’язку.
Тіло Олександера не бажало розлучатись з білим каменем.Він був притулений до нього, наче зрісся, і аж потім слуги зрозуміли, що тіло стало надто важке, значно важче, ніж ті мертві тіла, котрі їм доводилось переносити – мається на увазі худобина.Десятеро людей врешті підняли його, але винести не було місця.Треба було пробивати отвір в стіні скарбівні.Утім, де ті скарби. У тісній комірці мертвий дідич, камінь і догоріла свічка в олив’янім свічнику.Слуги пошепки висловили здогад, що срібло-злото міг переховати Боніфацій. Чесний-чесний, але міг і його дідько спокусити.Ніхто не відає, що в чужому серці. Хіба Господь. Але яким чином – невідомо.Не по— людськи в кожнім разі.Боніфацій усе ще стояв посеред подвір’я і дивився то на небо, то на спалену Перуном липу. Може, прикидався блаженним, може, посміхався нещиро. Про всяк випадок пан Миколай наказав його відвести до конюшні й замкнути в комірці, де лежала кінська упряж.Той був такий покірний, що Лукашеві стало не по собі і він спитав:
-Навіщо се робити? Він — як мале дитя...
На лиці Миколая з’явився жорсткий вираз:
— Ти хочеш, щоб нас з тобою звинуватили в крадіжці?
— Крадіжці того, що немає, — відказав Лукаш. – Ти ж знаєш, що Олександер не мав великих статків.
— Доки не знайдеться тестамент, ми не знаємо, що в нього було, а що ні. Мусиш пам’ятати, друже, що світ сей для нас, і ми для нього.Шкода, що бургомістр ще не вернувся, і ми самі мусимо подбати про тіло й зголоситися в ратуші, коли його піднімуть нагору.
— То старий звичай, — зауважив Лукаш.
— Старі звичаї, як ти знаєш, мають більшу силу. Ніхто не посміє нас потім звинуватити у безчесті.
— Sic, — відповів Лукаш чомусь латиною. – Нехай буде так.
Мав він таку натуру: легко було його вмовити, як на лихе. так і на добре, але душі Лукашевої ніхто не сягнув дна. Покійний Олександер був зовсім інший – непроникний як темна вода.Темна вода із зеленуватим відтінком, яка буває в лісовому озері.
— Не треба розбивати мур, — раптом сказав Лукаш. – Спробуємо по-іншому.Спини копачів.
— Що ти маєш на увазі?
— Почекай.
Лукаш підійшов до Петра і щось тихо йому мовив.Потім став на ганку і задивився у розкішне літнє небо, непевне, як людське життя.З тої ясної глибіні могла знову виринути буря. У небі без жодної хмарини він відшукав свою втрату — чорну крапку.Вона притягувала його як магніт залізо ще з дитячих літ.І тому можна було подумати, що це все сон, і на цей раз обійдеться.Чорна крапка не втягне його у себе, не розплющить, не поглине.У останній момент хтось його збудить.
Петро вернувся швидко, бо костел св.Миколая був недалеко.-
— Свячена вода, — тихо мовив він до пана радці, але той і без цього все збагнув, кивнувши поважно.Дивно, що вони цього не спробували відразу.
Петро, Лукаш і Миколай знову спустились до пивниці.Лукаш взяв склянку з водою, швидко сказав:
— Во ім’я Отця, і Сина, і святого Духа…
і вилив воду на камінь і скорчене тіло Олександера Домницького.
Нічого.
А потім тіло легко сповзло з каменя й опинилось на долівці. Звичайне тіло нещодавно померлого чоловіка середніх літ. Двоє гайдуків легко винесли його з пивниці, положили на постіль, а далі нарядили відповідно до шляхетського становища і поклали до труни, що була приготована.Обидва шляхтичі пішли до ратуші зложити присягу. Пан Миколай про те, що був покликаний слугою Петром і перший побачив тіло. А пан Лукаш – що смерть настала від серцевого нападу, внаслідок нещастя, яке трапилось з його сином Матеушом. По тому з ратуші вийшло кілька присутніх там радців, які відразу пішли до двору Домницького.
Про нещасного Боніфація якось забули.Тільки увечері відчинили комірку й не знайшли там маршалка.Замість нього на стіні було намальовано вуглиною неоковирні крила.Утім, не до Боніфація тепер було. Передчуття пана Лукаша справдились. Наближалась гроза.Тільки не з неба, а з землі, й двоє товаришів юності Олександера Домницького незабаром опинились в її епіцентрі, переживши прикрі, як їм здавалось, незаслужені відчуття. Бо не в тому досконалість і велике серце, щоб дати і втратити, а в тому, щоб втратити і все одно давати.