Татари чи не татари, але дзвін бив на сполох.Докія рада була, що ще не встигла розпалити в печі.Вона саме розчісувала волосся, уникаючи дивитись на Матвія. Отак із гребенем вибігла надвір.І зрозуміла, що ліпше їм сховатись.
Матвій теж вийшов надвір.Здавалось, що калатання дзвонів шматує хмари.
— Треба сховатись, — тремтячим голосом мовила Докія. – Я знаю місце.
Вона не стала заплітати косу, накинула на голову хустину, поклала у вузлик трохи харчів.Одне тішило: полювання було не на неї чи Матвія, а на всіх людей, тож можна було сподіватися, що її хатини в оточенні дерев, з яких не все ще облетіло листя, не помітять.Зрештою, доки дзвонять, є ще час. Жінка припала вухом до долівки, але не почула тупоту кінських копит.Однак небезпека існувала.І про кого б не повідомляв дзвін, їй з Матвієм краще сховатись.
Наче малу дитину, вона повела хлопця за руку дном яру, всипаного опалим листям, ще жовтим і багряним, сторожко прислухаючись.Коли дзвін замовк, у неї наче щось обірвалось всередині. Там, де потічок розпливався у довгій сухій траві, вона вилізла на пагорбок й виглянула з-за куща ялівцю.Потім пригинаючись, вони побігли через смугу поля, що відділяла один яр від другогоУ густих заростях терну був прохід, заставлений колючим гіллям, а під каменем вирита печера.Колись тут хтось переховувався, невідомо від кого, й досі пахло звіром.Докія вичистила печеру від кісток, натягла туди соломи, знаючи непевність власного життя і життя взагалі.Колись вона виходила тут пораненого, може, вбивцю, може, злодія, бо не сміла тримати його в себе у хаті.Він зник, коли одужав, навіть не попрощавшись.Стражники заїжджали до неї, питали, утім, не сказали, в чому провина того чоловіка.
Вони залізли в печеру і потяглись довгі години чекання.Щоб зняти напругу, Докія пожартувала:
— Ми, як ті, що живуть під землею, й літають в повітрі.
А оскільки Матвій промовчав, зітхнула:
— Ні, нам до них далеко.
Мусила щось говорити, бо сиділи майже впритул, і близькість особи чоловічої статі її хвилювала.І розповіла вона те, що ніколи не розповідала, бо не було кому – свою зворушливу, прекрасну й моторошну історію.
Розповідь Докії
— Сама я родом з гір, але ще малою мене отець з матір’ю привезли до тітки, а самі обіцяли повернутись, але більше ніколи я їх не бачила.Тітка була вдовою і жила з того, що ворожила і варила помічне зілля.Уже геть потім я зрозуміла, що мене віддали їй в науку, бо вона сама попросила, сказавши, що з мене щось вийде.Та й вдома було нас шестеро.Отак я й росла коло неї, й було мені добре.Коли мені виповнилось 16 літ, прийшли свати, однак тітка сказала, що не для того мене плекала, аби я плодила дітей і годила мужу. Мене це влаштовувало.Тим паче, що тітка нераз говорила, що після її смерті я можу йти за кого хочу, а вмре вона через вогненного змія . Скільки я не допитувалась за вогненного змія, вона нічого не хотіла розповісти, мовляв, прийде час – сама взнаю.
Може, Матвій і заснув, бо очі мав заплющені, однак, розгойдуючись, наче колисала в собі ненароджену дитину, Докія оповідала далі:
— З дівчатами я не водилась, на хлопців боялась дивитись, а в неділю ходила з тіткою до церкви.І з нею верталась назад, ні до кого не заговорюючи. Позаочі тітку називали чарівницею.Сама я не хотіла бути чарівницею. Не подобалось мені варити зілля, хоч по нього ходила охоче до лісу.Мабуть, тітка се відчувала, але й вона була колись молодою, і розуміла, що мій час ще не настав. Якось, коли вона милася, я забігла за чимось до хати й побачила, що плечі у неї усі в рубцях. Розгнівана тітка пояснила, що то бив її покійний чоловік, але я в се не повірила, бо чула, що він був хоровитий і помер через рік після шлюбу.
Часом уночі тітка вставала, замикала мене в хаті, й верталась аж під ранок.Се ще більше мене противило до неї, і я чекала її смерті, щоб стати вільною.
На третій рік я постелила коло ріки відбілювати полотно, а коли повернулась по нього, то побачила на ньому брудні сліди від чобіт. Якийсь пан чи підпанок знехтував моєю працею, що ж тут вдієш. Так і згорнула я полотно, бо вже заходило сонце, й віднесла додому, щоб завтра запрати сліди. І чомусь не сказала нічого тітці. Наступного дня знову винесла полотно на ріку, і хотіла випрати, але жодних слідів не побачила.Може, мені привиділось? Тітка якось казала, що коли щось таке привиджується, це означає, що час трохи забіг наперед або повернув назад. Тепер я зрозуміла, що час стер сліди і шкоди немає,а полотно навіть стало білішим і тоншим.Я повернулась додому, бо мала прополоти грядку цибулі, і сліди перестали мене тривожити.Далі треба було принести води, потім тітка посадила мене розтирати в мисці сухе зілля і ще щось схоже на маленький кігтик, і щось таке як земля, й намагалася якнайшвидше це зробити, аби хтось чужий не зайшов до хати і не побачив, бо то були чари.Тітка сказала, нащо чари.Приходила невістка старої Гандзі, принесла грудку масла й сиру, жалілася, що чоловік від неї в постелі відвертається.Ну, то ще не страшно, коли жінка хоче, аби муж її любив. І хоч тітка божилася, що ніколи не чарувала на хворобу чи смерть, я сама бачила, як вона ліпила з воску ляльку.
Та то пусте. Отож, увечері я пішла знову по своє полотно і побачила, що воно геть зібгане, і слідів ще більше.Стало мені прикро, бо не мала я ні вітця, ні матері, й віна не назбирала.Усе полотно, що я ткала, тітка продавала, і зрідка шила мені якусь одежину.Не мала я ні стрічок, ні коралів, не вміла вишивати, і цим різнилась від найубогіших наймичок." Не треба тобі стрічок, — мовила тітка. – Сплети собі віночок з квітів.Твоїй вроді він більше пасує.А по моїй смерті, що вже скоро, усе дістанеш. Ти й не відаєш, яке то багатство."
Правду кажучи, я більше боялась тітки, аніж була цікава до її багатства. Жили ми бідно.Старенька хата, дві курки й латка городу коло річки, яку нераз плюндрувала повінь.Я знову нічого не сказала, бо якщо у тій справі був замішаний хтось із села, тітка могла пімститись.Коли я внесла полотно до хати, то побачила, яке воно біле.Тітка підвела голову, вона часто отак сиділа, поринувши у тяжку задуму, й спитала: