— Ти чого розсівся, небоже? – гримнула дебела молодиця в брудній запасці. – Хочеш на дармицю їсти? Ану бери коновки й принеси води!
Вона була трохи підсліпувата, та й мислити так масштабно, як її чоловік, не вміла.
Матвій здригнувся від різкого звуку її голосу, підвівся й почвалав надвір. Перейшов подвір’я й опинився на дорозі, а відтак ноги самі понесли його назустріч долі.
Микита тим часом сховався за оборогом. і побачивши, куди пішов розгніваний отець, сховався у кущах. Він бачив, як з корчми вийшов панич і пішов дорогою в бік Жидачева.Ні, не відразу.Спершу постояв, пороззирався.Малий пригнувся, чи не його він шукає, шаснув у зарості ліщини, скотився у ярок, і побіг низом.Ні, згори його буде видно. Ліпше зайти далі в ліс.Він видряпався нагору, знайшов кілька товстих буків, за якими можна було сховатися.Спершу прислухався, чи не тріщить хмиз. Панич був босий, а тато в постолах.Ні, було тихо.
Микита сів під буком, розтулив затерплу долоню, намагаючись впіймати сонячний промінь. Ланцюжок так гарно обвився довкола його руки. Нарешті кволий промінець упав на блискучу поверхню хреста, і вона спалахнула, освітивши зелену напівсутінь.Він довго бавився клейнотом, нарешті повісив його собі на шию, пізнаючи дивне відчуття доторку металу до тіла.А коли відчув якийсь рух позад себе, було вже запізно.Майже запізно. Він рвонувся вперед й покотився по слизькому торішньому листі, керуючись інстинктом порятунку, властивим дітям та звірятам. Навіть не встиг злякатися, лише щось у животі стислося.Стаючи на ноги, почув крик:
— Борзо лапай, бо втікне!
Але не мав часу обертатися. Перед ним був яр, з якого він недавно вибрався, але в цьому місці було глибоко й стрімко.Хлопець знав, що на рівній стежці його наздоженуть чужі люди. Двоє, а може, й більше.Він чув різкий сморід немитого тіла й прілої соломи.Приїжджі казали, що в лісах ховаються здрайці, нападають на мандрівників, грабують, а потім вбивають, аби ті їх не впізнали.Йому не лишалося нічого, як скочити просто в яр, де між присипаним листям камінням сочився потічок.На один із таких каменів він і впав скронею, зачепившись об суху гіллю.
Двоє волоцюг, таких бідних, що не мали навіть ножа при собі, а лише грубі бучки, незабаром спустилися в яр і схилились над тілом.Шия в хлопця була вивернута, очі напівзаплющені, й він уже не дихав.З дна яру тягнуло холодом пивниці.Волоцюги дивилися не так на мертву дитину, як на золото, обвинуте довкола шиї. Що ж, у цьому світі золото вартує людського життя і не одного, — як сказав би сумно-іронічно пан Миколай Р. із Журавно.Щоправда, золота йому не бракувало, і легко було так казати.
Двоє волоцюг, викинутих життям на узбіччя, як стебла соломи, поховали тіло в ямі, вишпортавши її у товстому шарі змертвілого листя, обклали її зверху камінням,присипали знову листям, аби хлопця так швидко не знайшли, або й не знайшли взагалі.За ними спостерігала сойка, яку теж більше цікавило золото, ніж мертва дитина.Вона провела волоцюг аж до узлісся. Ті дуже квапились.
За іншою драмою, що розігралась кілька днів по тому, спостерігав великий чорний крук.Золота цяцька була надійно схована під лахміттям, а,отже, крука цікавив не блискучий метал, а те, що невдовзі буде мертвим.Круки чують завтрашніх мертвих.Вони кружляють і каркають над селом, і кожен думає зі страхом, що це каркання для нього. Смерть висилає своїх гінців, і ті ніколи не помиляються.
Волоцюги не ризикнули продати золото тут. За Дністром вони почувалися в більшій безпеці.Несли по черзі золотий клейнот,і думка про багатство, яке їм не снилось, скувала їх значно міцнішим ланцюгом, ніж той легкий вигадливо сплетений ланцюжок Матвія Домницького. Не довіряли один одному й не спали цілу ніч, трусилися від холодної роси.Десь далеко палало вогнище: пастухи пасли коней.Ще далі світилися вежі замку заможного шляхтича.У небі мигтіли зорі.Обидва волоцюги були ще дуже молоді, не надто призвичаєні до мандрів, і не хотіли бути скараними на горло.Тому сиділи в темряві, прислухаючись до кожного шелесту.А на світанку спустили на воду човника, вкраденого в одного хлопа просто з двору, куди той затягнув його полагодити. Не вміли ним правити.Не вміли також косити, рубати дрова чи орудувати шаблею.Нічого не вміли.Бо якби вміли, то і їм би знайшлося місце на землі, а не на дні Ріки, куди затягнув їх дністровський вир перш, ніж зійшло сонце, разом із золотим клейнотом.
Жидачів, торговиця
Дорогою зі Гніздичева Матвій дійшов до самого Жидачева, містечка більшого від Журавно, на березі ріки Стрий.Власне, куди він міг би ще потрапити, не звертаючи з дороги...Дорога була понівечена слідами коліс, копитами і ратицями, відбитками босих ніг, постолів, а то й чобіт. Розглядання тих знаків дороги видавалося Матвієві чимось дуже важливим, ніби він читав книжку.Міркував, що небесні коні десь мусили би спуститися на землю, разом з музикантами і Панею з жовтим волоссям. Кілька днів перед тим він багато спав.Під небом коло покинутих багать, в копицях сіна, в кущах.Усе це видавалося йому цілком звичайною справою, хоч ніколи перед тим цього не робив.Був, прецінь, шляхетським сином.Але тепер не був ним, ані кимось іншим. Просто згустком бажання, одержимим. Зі здичавіння вирвав його сон, з якого пам’ятав, що мусить продовжувати свої пошуки.Те ж саме підказувала йому реальність.Йому починало здаватись, що серед людей випадково може почути щось таке, що вкаже йому шлях.Чи побачить. Юшка в корчмі підкріпила його сили, і він пам’ятав, що заплатив за неї золотим хрестом.Бо вже нічого більше не мав, опріч сорочки та штанів на тілі.
На світанку на дорозі почали з’являтися люди, кінні та піші, що прямували в той бік, що й він.Їхні голоси, рев худоби, скрипіння коліс заглушили приємний спів пташок і збаламутили вистояне за ніч повітря.Але він увійшов у гомін так само легко, як і в тишу.
Місто, куди прийшов Матвій, вражало своє беззахисністю. Стояло посеред рівнини.Коло нього, на невисокому пагорбі стримів замок, оточений валом і парканом, з чотирма вежами, вкритими гонтою.На цих зелених валах, що кидали свіжу тінь на дорогу, спочило запалене око Матвія.Дорога оминала замок, стаючи дедалі ширшою, і за брамою міста переросла в торговицю довкола ратуші.І Матвій згинув у юрбі, серед кошиків з городиною та садовиною, бичків, гусей, курей, зброярськими та гончарними ятками. Тут всі продавали, або купували, однак вистачало і тих, хто хотів би купити, та не мав за що, проте сподівався поживитись, як ото горобець крутиться коло торби з вівсом, призначеної для коня.