Лукаш з Миколаєм знали, що побачать, але їх вразила порожнеча: порожній покій, порожня труна з білого дерева, у якій ховають простолюд, і повітря, хоч задушливе, але теж було його забагато. А в центрі тієї порожнечі – невеличкий старший чоловік в простій темній одежі, зі своїм горем, що було лиш у ньому, більш ніде. Лукаш, бажаючи пересвідчитись, що труна зовсім порожня, а, може, на споді в ній щось таки є, зазирнув туди. Таки порожня.Ніби човен, котрий ще не просмолили, і тому не спускають на воду
-Вашмосць, — кахикнув Миколай. – Се вже не смішно. Отець Бартоломеуш сказав би, що то гріх, але ми знаємо, що тебе сим не злякаєш.Але подумай, що, може, на тебе дивиться Ганна-небіжка, мати твого сина. Якби вона жила, то не допустила б сього!
А пан Лукаш не знав, що сказати на підтримку патетичної орації Миколая, щось таке, що помогло б розчепити стиснуті уста Домницького.Йому допоміг грім від грози, що перейшла нарешті Дністер.
— Зевс гнівається, — мовив він. – Не подобається йому те, що вчинив вашмосць.
І збентежився, бо Зевс, може, й сердиться, але на те і літо, щоб холод ставав до битви з теплом.Ні, вони не звикли бесідувати з німим Олександром, хоча ще задовго до цього прикрого випадку товариш їхній усе глибше занурювався у відомі лиш йому глибини, а зараз сидів на самому дні якоїсь пекельної студні , і що йому турки, що йому політика чи звичайні людські жарти... Скільки він отак сидів? Здається, три дні.Першим про дивацтво Домницького почув пан Миколай, коли вертався зі Львова.Стрінув на дорозі купця Сидорка, який їхав до Львова з великою партією сукна. А Лукаш гостив у свояка в Перемишлі, й повернувся лише пополудні. Вони сподівались застати тут якусь родину. Зрештою, може, була перед тим.
— Я так собі думаю, — перемінив тон Миколай. – Молоде, зелене, пішло собі шукати пригоди. Може, вчитися більше не хоче. Може, найшов собі дівку з простих? А в нареченої був?
Миколай був завжди хитрим. Почав розпитувати, бо одна річ картати, дорікати, а інша – ставити питання, на які легко відповісти. Після довгої мовчанки Олександер проронив глухо:
— Він розірвав заручини.
Ні, вони не чули про це.То вже був поважний трафунок , який загрожував війною між родами.
— А... – видусив з себе Лукаш, і його питання пірнуло в горішню темряву, так і не встигши стати словами.
— Ніхто про се не знає, — мовив Олександер. – Він прибіг до неї босий, увірвався в покій і сказав, що шлюбу не буде.
— Босий?
— Босий. Мій син не варіят, вашмосьці! Тільки я знаю, в чому річ. І мій отець, що, як ви знаєте, став ченцем у кляшторі. Більше ви від мене нічого не почуєте. Якби не гроза, я казав би вам лишити мене. Можете перечекати в сінях.
— Ми підемо, вашмосць! – пригрозив Миколай. – Але встидно не довіритись давнім приятелям, майже братам. Що ти від нас ховаєш?
Олександер гірко посміхнувся:
— Що? Сказати не можу, але покажу, якщо пообіцяєте, що залишите мене самого оплакувати сина, який, може, й вернеться, але то вже не буде мій син.
— А труна? Що се за комедія?
— Се — частина вистави, вашмосьці. Вона нагадує мені про мою страту. Ся труна— не для нього. Для мене.
— Господи Ісусе! – вигукнув Лукаш. – Для тебе?
Він подивився на Олександра іншими очима, очима лікаря, і побачив, як той постарів й змарнів. А в очі, що палали, страшно було дивитись.
Натомість Миколай відреагував по-своєму, жорстко:
— Покажи, що маєш показати. Де воно?
Він роззирнувся довкола, але не побачив нічого такого, що мало б його вразити.
-У тебе в кабінеті?
Олександр похитав головою і розстебнув поли. На білій сорочці, там де серце,виднілась пляма від заскорузлої крові.
— Се що, рана? – скочив Лукаш. – Треба лікаря! Ні, я сам лікар!
-Я вам показав, — спокійно відказав Домницький і почав зашпилювати гудзики. – Рана знову відкрилася.Доста з вас
-Може... – пополотнів Лука. – Се він, Матеуш? Скажи, се він?
Лице Олександера спотворила гримаса болю, й він видушив з себе:
— Ні.
Обидва приятелі дивились на нього зі щирим жалем, з цілковитою безпорадністю.Вони ще ніколи не почували себе такими безсилими. Бувало, вселенське зло в його найгрізнішому вимірі кривди чи наруги поставало перед ними, особливо, в молоді роки.Часом втрата була така болюча, що й у них на серці довго не заживала невидима рана. Але змирювались, мусили змиритись, бо цілий світ хилився покірно перед Долею, побунтувавши й повоювавши. Аби здолати кривду, мало людського віку. Тільки ті, що живуть по кілька соток літ, можуть щось вдіяти. Бо в них інший світ, й інші інтереси у ньому. І вони, й прості смертні намагаються не переходити дорогу одне одному. Але, як уже перетнуться, то цілий світ перевертається, земля зрушується. Боронь, Боже.
Переміна, що сталася з товаришем, вразила Миколая і Лукаша більше, ніж порожня труна в покої, більше, ніж рана на грудях. Мало що могло трапитись. Може, між вітцем та сином зайшло щось остре, і завдало глибокої рани старшому.Тіні від свічок коливались на стінах, тіні від блискавок проривались крізь важкі заслони з оксамиту, через що здавалось, що поміж них трьох і порожньої труни метушаться потривожені духи, а відтак атмосфера ставала просто нестерпною. Лукаш відчув, що і його охоплює якесь безумство, і що він сприймає його як щось природне. Не зійде сонце, не защебечуть птахи, не відчиняться двері навстріч світові нормальних, статечних людей – і лишень оце справжнє, а все решта ілюзія.
Утім, пана Миколая, який завжди був серед них трьох найстатечнішим, найрозсудливішим, на перше місце завжди ставлячи обов’язок, це ледь черкнуло. А коли надворі лупнув грім так, що всі троє оглухли, він перший кинувся до дверей. Пахолок заповз у куток і від страху гикав.
Як свіча палала стара липа, що росла коло брами.
— Матко боска! – вирвалось у Миколая.
Дощ лив як з відра, однак липа все одно горіла, й іскри від неї могли спалити двір Домницького.За спиною Миколая з’явився Лукаш, а далі сам пан Олександер, чиєму обійстю загрожувала кара небесна.Челядь товпилася на ганку, так ніби зовсім не лягала спати. Миколай з Лукашем не знали, що вже три ночі в домі ніхто не спав, стривожений дідичевою поведінкою. Кілька бризок дощу привело Лукаша до тями, у голові в нього знову перевернулось, і він зрозумів, що ось це – справжнє, а те, що у домі – мана. Липу загасить злива, і вона, можливо, відживе, відхворіє, але відживе, бо дерева сильні духом. Навіть пень проростає. І до серця чоловіка вступила тиша. Він дивився, як води небесні гасили небесний огонь, і на устах його заквітла ледь помітна усмішка вдячності.