Жовтий лист час від часу повільно лягав на гробівці тих, хто були його пацієнтами, і тих, хто загинув від шаблі чи кулі на своїй землі, хто згорів у рідному домі, кого убив грім, хто втопився.З потаємною нездоровою цікавістю Лукаш спинив погляд на гробі Олександера. Корч свербиуса, що виріс дуже скоро, обгорнувши колючими тонкими пагонами горбок, уже вкрився плодами, котрі набули червонуватого відтінку.Зелені пагони не цвітуть, а ці зацвіли, а Лукаш надто добре знався на всякому зіллі, щоб сприйняти цю аномалію як щось звичайне.Це відкидало йомовірність, що кущ посадили зумисне.Цікаво, чи звернув єгомость увагу на дивовижу, що постала з мертвої плоті старшого Домницького? Лукаш чув байки про людей, які після смерті ставали деревами, квітами, птахами, та й читав Овідієві "Метаморфози".Але ж був він чоловіком ученим і розум не сприймав подібних перетворень.Мав дорослий розум, розвинутий наукою і практикою. Єгомость міг би зреагувати, якби на могилі раптом виросли білії лілії чи щось світилось уночі.Але він був мудрим чоловіком, і, можливо, чекав, що хтось зітне кущ і поставить кам’яний надгробок.Це мав би зробити Яношик, як найближчий родич, але ніхто йому про це не казав, та й небіж Домницького нетерпляче намагався позбутися маєтку, обернувши поля, луки, ліс і двір у золото.
Із другою могилою було все гаразд: порожня, обкладена дерном.Обидві були собі чужі, й це ще більше розтривожувало сумніви пана Лукаша.Золотий хрестик, знайдений на тілі, засліпив усім очі, але не міг засліпити Отця Небесного, що видить усе на землі й під землею.
Якийсь шелест черкнув Лукаша по спині, і той здригнувся.Було заледве пополудні.Золотаве осіннє сонце осявало могили, і від того не ставало тепліше. Лукаш повільно обернувся.До нього йшов Миколай.Усміхався, як завше приязно, але очі мав зболені, сумні.Лукаш усім серцем потягнувся до нього, бо ж обидва не сміли зізнатись нікому, як тужать за Олександером.У кожному з них щось наче відмерло, і тлін душі мав запах всохлої трави.А сам Олександер помер цілком, не попрощавшись, не залишивши жодних пояснень, і обох товаришів мучило одне:що вони могли зробити і чого не зробили?
Кивнувши на могилу Олександера, Миколай мовив якось різко й голосно, наче переборював щось у собі:
— Міг би Яношик щось зробити з тим кущем.Віриш мені, навіть молитися не можу на тому гробі.Щось мене наче відтручує.
— Може, се знак, — мовив тихо, але сміливо,Лукаш. – Може, Олександер хоче нам щось сказати.
— Еге ж, тутешній простий люд спалює опирів на терновому та шипшиновому огні.Може, нашого Олександера потяв опир?
Лукаш жваво уявив собі цю сцену: опир потинає Олександера у власному домі, й криво посміхнувся, бо знав, що Миколай іронізує.А той продовжив:
— Маршалок Боніфацій, пам’ятаєш? Стратив розум, то замкнули його в коморі, а він звідти втік через отаку-о шпарину.
Розмова набула легковажного характеру.Се не сподобалось Лукашеві, й він спересердя махнув рукою, зачепившись за пагін свербивуса.Відчуття було таке, ніби хтось вхопив його за рукав.він шарпнувся і колючка шкрябнула по долоні до крові.
— Тихо— тихо, — заспокійливо мовив Миколай, простяг руку, і його теж вхопило.
На якусь хвилю обидва завмерли.
— От тобі й знак, — видихнув Миколай. – Не хоче нас відпустити пан Олександер від себе.
— Так, — кивнув Лукаш.
— Хоче, аби ми щось зробили.
Лукаш увесь напружився, і піт зросив йому чоло.
— Я тут подумав, що треба поїхати до отця Григорія в кляштор біля Раделич. Як-не— як, то Олександерів батько.Його сповістили, ясна річ, але не пасує лишати старого в невіданні.Нас він знає ліпше, ніж будь-кого.Що ти на се скажеш?
— То було б добре.Хоч завтра поїдем.
— Який ти бистрий, Лукашу.Може, за тиждень чи два. І не ходи так часто на цвинтар.Мерцям ліпше бути з мерцями.Я, власне, проходив поруч.
Миколай легко відчепився від свербивусу й пішов до цвинтарної брами такою легкою ходою, ніби нічого не сталось. Одним махом зірвав колючку зі своєї одежі, так ніби зірвав її з власної душі.Проте Лукаш надто довго знав Миколая, щоб у се повірити.
Село. Знову весілля.
Матвій прокинувся від того, що джміль загудів йому просто над вухом.Ні, джміль приснився.Низький звук, від якого усе стискалось всередині, долинав звідкись за пагорба.Він не був схожий на ту музику, що текла вогненною рікою в його пам’яті, але так само в ньому було щось невідворотне.Доля кликала його до себе, і хлопець знав уже, що побачить, збігши на пагорб. Вісників його, Матвієвої, долі.Пізнав їх по музиці, що була нелюдською.А як вони виглядали, то вже не мало значення: високі, низькі, старі, молоді, в лахмітті чи чудернацьких строях зі срібним вишиттям.Могли явитись будь-ким і де, тільки б грали свою музику. Це було цілком логічно й прийнятно для Матвія. Відчужений від людей, він загострив у собі приспане відчуття небезпеки, й проходив неушкодженим крізь смерть і життя.Його помічали тоді, коли він цього хотів. Тепер це здавалось Матвієві звичайнісінькою річчю. Він вважав, що так буває з усіма, хто покидає рідну домівку.
Двоє музикантів сиділи на горбку, тішачись сонечком, котре усю свою силу віддавало тому пагорбку з одинокою грушею-дичкою, залишаючи дім у сірості й тьмяності пізнього літа. Від того сонце здавалось якимось примарним,забарвлюючи обличчя в жовтувато-золотистий колір.Один з них щось розкладав на шматині, а другий грав на флейті, втиснувшись плечима в порепаний стовбур груші.Довкола гнили спілі плоди, щедро розкидані руками дерева, а над ними кружляли оси, джмелі, мухи. Матвія вони ніби не зауважили, хоч не могли не бачити, як той видирався до них вузькою стежкою.А коли хлопець став перед ними, той, що розкладав на скатертині, мовив, не повертаючи голови:
— Не заступай нам сонця!
Флейтист виявився сліпим.Мав на очах більма і се виглядало моторошно.Він пошкодував грати для чужого й поклав флейту собі на коліна.
Матвій відступив, але дивна річ: у який бік він не посувався, весь час застував сонце, і тим перешкоджав музикантам втішатися теплом.Се його дуже засмутило, бо з усіх істот на світі йому найбільше залежало на них.
— Ти зіпсував нам весілля.