Зачаровані музиканти

Сторінка 2 з 99

Пагутяк Галина

Матвій і місяць дивились один на одного. І час перестав існувати.Усе те, що відчував хлопець, все одно не можна було висловити.Він лише здогадувався про його важливість для себе, продовжуючи перебувати вдома, на ліжку, і водночас – тут, відчуваючи крізь верітку пружні стебла трави, що ворушились наче змії.Він не помітив, як вогонь спершу почав пригасати, а потім розгорівся дужче.І стало душно, як перед грозою.Хтось з хлопців застогнав уві сні, але не прокинувся.

Матвій, чиї очі блукали разом з місяцем по небу, не міг зняти з себе напруги. Руки були стиснуті в кулаки, губи оніміли, ноги затерпли від непорушного лежання на землі, що не встигла як слід прогрітися сонцем.А проте він не міг перервати споглядання місяця, захоплений у полон могутньою силою, зачарований неповторністю такої злуки з небесним світилом, адже якщо він колись і опиниться на такому лузі, то вже спутаним конем, як оці вітцівські коні – задля власної ж безпеки, і щоб не перервався рід.Достоту як племінний жеребчик.Звісно, таке йому й на думку не спадало.Се було б страшним приниженням, попри його зовнішню слухняність. Наука не йшла йому в голову, не мав він схильності й до військової справи – не зарубав би навіть курки.І ніхто не готував з нього спадкоємця маєтку.Третій син у родині ставав або вояком, здобуваючи собі маєток, або посвячувався Богові, і вже Бог забезпечував йому статок.Десятилітнім хлопцем його відірвали від журавнівських лук, від ріки, від гір, як від материних грудей, від товаришів дитячих забав, проклавши між ними межу, яку він тепер не міг перейти.

Усе це слабким болем відзивалось у ньому, коли він дивився на місяць, вимивало на поверхню, як вода вимиває з товщі глини прозоре біле каміння по той бік Ріки.І з того боку, ніби озиваючись до Матвія, долинув звук.І ще раніше,ніж той звук вирізьбився в музику, війнув зимний вітер, і полум’я стало стовпом.Се було так незвично, що хлопець одразу прийшов до тями й сів.І що дивно: пастухи спали, хоча звуки наростали і вже були над водою. Музика якась була дивна, ні церковна, ні світська. "Музики нема чого боятися, — подумав хлопець. – У музикантів руки зайняті бубнами, дудами, лютнями, а не зброєю." Звідки було йому знати, що музика разить серце ліпше, ніж стріла чи меч.

Він дізнався про це за хвилю.

Вітцівські коні, серед яких були й ті, що небавом повезуть його до науки, заіржали і збилися докупи.Але пастухи їхні наче понапивалися сонного зілля, ані оден не заворушився.Не руш – ніби хтось наказав паничеві – їм не треба цього видіти. По вінця наповнений місячним болем, хлопець став на ноги, як оборонець маленького світу коней, пастухів і свого дитинства, тільки відступив трохи убік, щоб язики полум’я не торкались його. Він побачив світлу пляму, що пливла над Рікою, насуваючись просто на нього, і незабаром у повітрі, важко сказати, на якій висоті, з’явились коні, такі потужні й прекрасні, аж перехоплювало подих.І на тих конях сиділо троє музикантів у сріблом шитій старосвітській одежі: один з бубном, другий – з флейтою, а третій – зі скрипкою.Вони пропливли над Матвієм, награючи музику,ні веселу, ні сумну, а якусь наче нелюдську, а за ними проліг шмат чорної безодні, а далі з тієї безодні виринув ще кращий кінь, а на ньому пані з огненним волоссям, в пишній сукні, поверх якої здіймався під вітром зелений плащ.На голові вона мала вінець з квітів, наче корону.Вона обернула до Матвія сліпуче біле лице і вдарила його поглядом просто в саме серце. А коли проминула, то обернулася і полоснула своїми очима по його очах, і він на мить осліп.А вогонь піднявся угору, упав і поповз по луці вслід за нею.

Хлопець захитався і знепритомнів.А коли отямився, то побачив, що на лівому боці грудей у нього спалена сорочка, а в рані кров змішалась з попелом.

Він не здивувався цьому. Навіть не так – по-іншому просто не могло бути.Час і світ, у якому жив Матвій, були переповнені видіннями, які ставали цілком реальними.Сліпі прозрівали, каліки ставали на ноги, а німі починали говорити так складно, як священик у церкві перед мирянами.Щось подібне трапилось з паничем: він бачив по-іншому, ходив по-іншому, і, певно, б заговорив якнайкрасніше, від самого зраненого серця, якби було до кого.

А пастухи перед світом прокинулися й побачили на траві випалену смугу вогню, а на місці кострища ще теплий попіл замість жару.Трусячись від ранкового холоду, вони протерли очі, шукаючи коней, і знайшли їх майже при самому березі, в не дуже безпечному місці.І що дивно – про панича ніхто не пам’ятав, наче той не лежав уночі на верітці, дивлячись на місячне коло, мовчазний та замислений.Тільки ота випалена борозна, ніби хтось украв у них вогонь.Через те в душі кожного з чотирьох пастухів залишився осад, відчуття якоїсь втрати.Пастухи кинулись завертати коней, але чомусь позабували їхні імена.Коні сахались від них, як від чужих, не впізнавали.

— Що за напасть! – вирвалось у Івашка.Він вже трохи зігрівся, і роса парувала з одежі, наче він сам був конем, що пробіг не одну милю по вкритій інеєм долині.Раптом він згадав, що казала йому мати-небіжка:" Перше слово, як встанеш, належить Богові."

Хлопець лапнув на грудях мідного хрестика на шнурку, набрав повітря і наказав:

— Клякайте!

Троє його молодших товаришів витріщились на високого міцного хлопця, за яким аж тужила битва.

— Івашку, таж звалиться зараз котрийсь з берега! —вигукнув Михайло. —Що ми в церкві, аби клякати?

І одразу ж зрозумів, що сказав зле.Ноги йому підігнулись, він клякнув і перехрестився раніше від Івашка.А за ним інші занурились в туман і щедру росу, що обіцяли ясну днину.

Дідич бачив, як вертались нічні пастухи, входили через браму, притихлі, мовчазні й усе ще задихані.Позаводили коней до стайні, здавши двом конюхам на руки, а потім пішли до челядні снідати.Михайло йшов позаду й почув, як відчинилось вікно в спочивальні старого дідича. а в молодого вже було отворене. "Рано встав панич, — подумав хлопець. — Відколи приїхав з науки, ще так рано не вставав". Раптом йому спало на думку, що той міг спати з отвореним вікном.Певно, у тій академії грубезні мури, нічого не страшно,та й з ким би мала воювати академія? Чень не з турками!