— Я, бра, вже би втік звідси давно, але пан обіцяв заплатити восени.
— Угу, — буркнув Петро, увесь блідий на лиці, аж зелений.
— Чуєш, Петре, моя Настя каже, що то не злий дух, раз не боїться свяченої води й хреста. То таке місце, розумієш?
І помовчавши, додав тихше:
— Таке місце...Не треба було тут ставити хату, аби їм не заважати.
— Кому не заважати?
— Тим, що живуть під землею і літають в повітрі. Колись їх було багато, і вони людей не боялися. Лише заліза боялися, не знаю, чому. Як стало більше заліза, то почали ховатися, в інші краї перебралися...
— То твоя чарівниця сказала?
Осип спохмурнів і вираз болю промайнув на його лиці:
— Хіба любити все живе – дерева, квіти, воду – се гріх? Господь усе це сотворив, а не диявол.І як хтось має ліпші очі чи вуха, то се дар Божий, а не диявола.
Петро аж рота розтулив від здивування, не знаючи, що відповісти на таку премудру мову.А Осип провадив далі:
— Восени підемо звідси, а тепер мусимо робити, що велить новий дідич. Вони слуг не скривдять.
Петро довго мовчав, а тоді спитав з викликом:
— А може, ти знаєш, що сталося з паничем, і від чого нагло вмер наш дідич?
— Не знаю, — зітхнув Осип. – Але вони знають.
— Хто вони?
— Ті, що живуть під землею і літають в повітрі.А як вони себе називають, ніхто не відає. Якби взнав, то дістав би над ними владу, таку як дідич має над нами, слугами.
— То закон має владу над нами, — заперечив Петро. – Пам’ятаєш, як небіжчик дідич казав? "Чоловік підкоряється не чоловікові, а закону" Наш дідич був учений, не те, що твоя Настя.
— Ба! – засміявся Осип. – Є розум, що з науки, а є розум, що мама дала, і ще треба помислити, котрий з них важніший.
На се Петро не знав, що відповісти.Не міг розділити в собі тих двох розумів.А може, й не мав жодного. Тим часом зійшла перша звізда на небі, просто над спаленою липою, чий вершечок стримів над буйними заростями дикого бозу.
...Може, то було й незле так жити: літо, тепло, уся робота – микати траву та догоджати старому коневі Сивульку.Бджоли роїлись, правда, звідкись прилітали цілі рої, від чого в саду аж чорніло.Шкода було лишати їх на погибель.Осип з Петром знімали рої й продавали, а гроші складали на чорний день.Вони вперто не визнавали себе слугами Яношика і восени мали піти з дворища.Куди самі собі побажають.То добре, що їхні вітці заслужили собі шляхетське становище, відзначившись у війні з турками.Але ні Петро, ні Осип не воювали.Коли були молодими, рвались, але пан Олександер не пустив від себе найкращих слуг. А потім настав мир.
За небіжки дідички і тут була пасіка, але одної зими в сильний мороз бджоли вимерзли, а згодом вулики струхлявіли і їх порубали на дрова. Петро пам’ятав, як добре горіло дерево, вкрите воском.
Потім рої скінчились, а в неділю з’явився дідич з чотирма гайдуками та своєю панею. Яношикова малжонка ходила по спорожнілих покоях і нарікала, що пахне стухлістю, і порох не зметено, але сам дідич був у доброму гуморі й сказав, що Петро й Осип шляхетського стану, і якщо його панусі не до вподоби порох, нехай пришле сюди своїх служниць. Видно, що павутиння і порох зовсім його не обходили, головне, що було сухо, бо слуги раз на три дні відчиняли вікна й двері. Яношик вічно кудись квапився: то в гості, то на хрестини, то у справах державних. То правда,але було помітно, що се місце йому неприємне, чуже. А раз так – не бути йому тут господарем. Згадав також Петро слова Осипові про недобре місце й подумав, що Яношик мусив щось таке чути.
— Ось, що, Петре, — раптом спинився дідич, — візьміть ключі й отворіть пивницю. Може, там мокро, вода підійшла.Хоч би гриб догори не поліз.
І знову ж таки Петро зауважив, а він тепер примічав усе, як ловець звірини, від безділля й самотності, що Яношик намагається показати себе перед малжонкою, який статечний з нього господар. Від того він ще більше спротивів Петрові, що не був ніколи жонатий. Петро взяв ключі, й смутний спогад вколов йому серце. Той, хто мав ключі від пивниці, і був господарем дому. Ключі означали владу. Правда, перші двері відмикав маршалок Боніфацій, але ключ брав у пана Олександера, не мав свого.Але Петро, хоч був старший над слугами, ніколи не спускався до пивниці сам.
Двері зарипіли, й коли Петро відслонив їх ширше, Яношик відскочив з криком:
— Єзус, що за...
Йому привиділись зелені руки, що тягнулись до нього з темного отвору, вимагаючи більше світла. Петро ж побачив лише свіжі лискучі пагони бузини, що розправились, коли відчинили двері.Але поза тим він встиг зауважити мерехтіння світлячків, що роїлись у пивниці.
Тієї ж неділі Миколай з Лукашем ходили на журавнівський цвинтар провідати свого приятеля. Звідти було видно дім Домницького, але тепер навіть комин ховався за зеленим пагорбом.Усюди було повно зелені, але там аж занадто.І хоч це здивувало, занепокоїло обох шляхтичів, ніхто не хотів говорити перший.Усі теорії залишались наразі непідтвердженими.Лукаш шукав розв’язку в книгах, Миколая більше цікавила особиста таємниця Олександера Домницького, так би мовити, ab ovo , й доля родинного гнізда.
На цвинтарі, під самим костелом не знайшлося місця. Домницьких, батька й сина, поховали не зовсім відповідно до їхнього суспільного статусу, однак ліпше було не зачинати цієї справи. Обидві смерті надто нагадували самогубство.Миколаєві довелося подарувати ксьондзові кобилу-дволітку, а біскуп не знав достеменно ситуації. Річ у тім, що хоч Олександер формально належав до Римської церкви, фактично давно вже став на бік протестантів, і стримувала його від вирішального розриву з костелом лише відсутність останніх в Журавному серед вершків шляхти. Смерть застала його не лише в розквіті літ, а й на піку духовних шукань.Сам Миколай теж не відзначався надмірною побожністю, однак його щедрість могла заткнути будь-кому чорний писок. Яношик би не впорався з цією справою.І хоча Миколай зневажав цього типа, разом з тим вони перебували ніби в спілці.Вибір між миром і домовою війною був зроблений на користь першого.Це Миколай порадив йому продати маєток.Сам купити його не міг: не мав грошей, та й, правду кажучи, се ще більше би втягнуло його в цю, як він відчував, небезпечну історію.