Ґвенда розплющила очі. То переконала вона себе чи не переконала в тому, що саме Волтер Фейн – той чоловік, якого вони шукають?
Але чом би їй трохи не поміркувати й про Ефліка. Уже з розплющеними очима.
Його крикливий картатий костюм, його владні манери – усе в ньому протилежне Волтерові Фейну, в Ефлікові немає нічого ані пригніченого, ані тихого. Та, можливо, він напускає на себе цей вид через свій комплекс неповноцінності. Іноді він впливає саме так на поведінку людини, кажуть експерти. Якщо ти не впевнений у собі, ти мусиш вихвалятися, самоутверджуватися й намагатися всіх затьмарити. Гелена відкинула його домагання, бо він був не з її суспільного класу. Ця рана в нього, певно, досі не загоїлася. Він був сповнений рішучості домогтися успіху у світі. Його переслідували. Усі були проти нього. Його вигнали зі служби за фальшивим звинуваченням "ворога". Уже це свідчить про те, що Ефлік не зовсім нормальний. І яким відчуттям сили наповниться такий чоловік, коли вб'є кого-небудь. Його доброзичливе, веселе обличчя – насправді жорстоке обличчя. Він чоловік дуже жорстокий – і його тендітна бліда дружина знає про це, а тому боїться його. Лілі Кімбл погрожувала йому – і Лілі Кімбл померла. Ґвенда й Джайлз утрутилися, а тому Ґвенда й Джайлз також мусять померти, і він поставить під підозру Волтера Фейна, яким колись вигнав його зі служби. Усе чудово збігається.
Ґвенда стрепенулася, відігнала від себе картини, створені її уявою, і повернулася до речей практичного порядку. Джайлз скоро повернеться й попросить чаю. Вона мусить прибрати зі столу рештки обіду й помити посуд.
Вона поставила все, що було на столі, на тацю й винесла на кухню. У кухні панувала бездоганна чистота. Місіс Кокер – це справжній скарб.
Біля зливальниці лежали хірургічні рукавички. Місіс Кокер завжди натягала їх, миючи посуд. Її небога, що працювала в лікарні, придбала їх для неї за зниженою ціною.
Ґвенда теж натягла їх і заходилась мити тарілки. Їй теж хотілося зберегти свої руки неушкодженими.
Вона помила тарілки й поставила їх у сушарку, помила та витерла інші речі й акуратно все поскладала.
Потім, усе ще під владою своїх думок, пішла нагору. Подумала, що треба випрати панчохи та джемпер або два. Тому не скинула рукавичок.
Ці думки снувалися на передньому краю її розуму. Але десь глибоко під ними наростала тривога.
Волтер Фейн або Джекі Ефлік сказала вона собі. Або той, або той із них. І вона побудувала дуже логічну низку звинувачень проти обох. Можливо, саме це й турбувало її. Бо, строго кажучи, було б набагато переконливіше, якби вона змогла побудувати таку низку лише проти одного. Їй треба було б уже знати, хто з них винен, а хто ні. А вона досі не була певна.
Якби був бодай ще один… Але ще одного не могло бути. Бо Ричард Ерскін не причетний до цього. Ричард Ерскін перебував у Нортумберленді, коли було вбито Лілі Кімбл. І коли в карафу з бренді додали отруту. Так, Ричард Ерскін перебуває поза підозрою.
Це її тішило, бо їй сподобався Ричард Ерскін. Він чоловік привабливий, він дуже привабливий. Йому можна тільки поспівчувати, що він одружився з такою мегерою. З її підозріливими очима й низький голосом. Дуже схожим на чоловічий…
Дуже схожим на чоловічий голос…
Ця думка прострелила крізь її мозок, наповнивши її відчуттям дивної небезпеки.
Чоловічий голос… А не могло бути, що то місіс Ерскін, а не її чоловік відповіла вчора ввечері по телефону Джайлзові?
Ні – звичайно ж, ні. Вона й Джайлз це відчули б. І хай там як, а місіс Ерскін не могла знати, хто їм учора телефонував. Ні, то, звичайно ж, відповідав містер Ерскін, а його дружина була у від'їзді.
Його дружина була у від'їзді…
Ні, ні, це неможливо. Звісно ж, неможливо… А що, як і справді то була місіс Ерскін? Місіс Ерскін, якій Лілі Кімбл написала листа. А що, як Леоні тієї ночі бачила з саду жінку, визирнувши з вікна?
Несподівано унизу з холі щось гримнуло. Хтось увійшов у дім через парадні двері.
Ґвенда вийшла з ванної кімнати на площадку сходів і подивилася через перила. Вона з полегкістю побачила, що то був доктор Кеннеді. Вона гукнула.
– Я тут.
Її руки були витягнуті перед нею – мокрі, блискучі, з дивним рожевим відтінком, вони щось їй нагадували.
Кеннеді подивився вгору, затуляючи очі.
– Це ви, Ґвенні? Я не бачу вашого обличчя. Я засліплений…
І тоді Ґвенда зойкнула…
Подивившись на свої гладенькі руки, схожі на лапи мавпи, і почувши голос у холі.
– To були ви… – видихнула вона. – Ви її вбили… вбили Гелену… Я тепер знаю… То були ви… Ви…
Він став підійматися сходами. Повільно. Дивлячись на неї.
– Чому ви не захотіли дати мені спокій? – сказав він. – Чому ви втрутилися? Чому повернули її з небуття? Саме тоді, коли я вже почав забувати. Ви повернули її до життя, Гелену, – мою Гелену. Я мусив убити Лілі – тепер я мушу вбити вас. Як убив Гелену… Атож, як я вбив Гелену.
Він був уже зовсім близько, – його руки тяглися до неї, – Ґвенда знала, вони тягнуться до її горла. Вона бачила перед собою його добре, дивакувате обличчя – приємне, звичайне обличчя літнього чоловіка, усе було таким самим, як і раніше, але очі – очі не були нормальним…
Ґвенда повільно відступала перед ним назад, розпачливий зойк застряг у неї в горлі. Вона вже один раз зойкнула. І більше вона не зойкне. А якби й зойкнула, то ніхто не почув би.
Бо в домі не було нікого – ані Джайлза, ані місіс Кокер, ані навіть міс Марпл у саду. Нікого. А сусідній будинок надто далеко, і там ніхто не почує, як вона закричить. А крім того, вона неспроможна видобути із себе крик… Бо вона надто налякана, щоб закричати. Налякана жахливими руками, що тягнуться до її горла…
Вона зможе поточитися лише до дверей дитячої кімнати, а тоді… а тоді ці жахливі руки здавлять її за горло…
Тонке скімлення злетіло з її губів.
А тоді раптом доктор Кеннеді зупинився й відсахнувся назад, коли струмінь мильної води засліпив йому очі. Він хапнув ротом повітря, закліпав і затулив обличчя долонями.
– Ваше щастя, – сказала міс Марпл, відсапуючись, бо щойно збігла нагору по сходах чорного ходу, – що я саме змивала попелицю з ваших троянд.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П'ЯТИЙ