– Я в цьому не сумніваюся, – сказав інспектор. – Отже, це вона підказала вам, де треба шукати труп місіс Гелідей?
– Вона сказала, що ми з Джайлзом самі повинні зрозуміти, де треба його шукати, – сказала Ґвенда. – і ми були дуже дурні, що не подумали про це раніше.
Інспектор коротко засміявся й підійшов до міс Марпл. Ви сказав:
– Я не думаю, що ми знайомі з вами, міс Марпл. Але мені багато розповідав про вас полковник Мелроуз.
Міс Марпл розігнулася, почервонівши й стискаючи в руці пучок зеленої берізки.
– О, любий полковник Мелроуз. Він завжди був такий добрий до мене. Відтоді як…
– Відтоді як церковного старосту застрелили в кабінеті вікарія. Це було досить давно. Але після того ви мали й інші успіхи. Невеличка справа з отруєним пером поблизу від Лімстока.
– Схоже, ви багато знаєте про мене, інспекторе…
– Моє прізвище – Праймер. А ви тут уже добре попрацювали, я сподіваюся.
– Знаєте, я трохи допомагаю їм із садом. Він дуже занедбаний. Ось ця берізка, наприклад, така капосна рослина. Її коріння – провадила міс Марпл, дивлячись на інспектора своїми чесними, невинними очима, – глибоко проникає в землю. І може тягтися там, у глибині, на великі відстані.
– Сподіваюся, ви правду кажете, – мовив інспектор. – Воно далеко тягнеться… я маю на увазі вбивство, яке тут скоєне. На вісімнадцять років назад у часі.
– А може, і далі, – сказала міс Марпл. – Дуже шкода, інспекторе, коли гинуть чудові квіти, які щойно почали розпускатися…
До них по стежці підбіг один із констеблів. Він був весь пітний, із плямою брудної землі на лобі.
– Ми вже дещо викопали, сер. Либонь, це вона і є.
II
І саме в ту мить, подумала тепер Ґвенда, почався кошмар, яким був позначений цей день. Увійшов Джайлз із блідим обличчям і сказав:
– Вона там, Ґвендо.
Один із констеблів зателефонував, і незабаром приїхав поліційний лікар, низенький, метушливий чоловік.
І саме тоді місіс Кокер, спокійна й незворушна місіс Кокер вийшла в сад – причому її туди привела не гидка цікавість, як можна було б припустити, – ні, вона вийшла пошукати кулінарних трав, бо хотіла приправити ними страву, яку зготувала на обід. І місіс Кокер, яка вчора зреагувала на повідомлення про вбивство з обуреним потрясінням й тривогою за те, як воно вплине на здоров'я Ґвенди (бо місіс Кокер чомусь переконала себе в тому, що через певну кількість місяців у дитячій кімнаті з'явиться новий пожилець), натрапила на сумні розкопки, і їй відразу стало так погано, що вона всіх налякала.
– Це жахливо, мем. Я ніколи не могла спокійно дивитися на людські кістки. А ще тут, у саду, біля м'яти та інших рослин. Серце в мене калатає, мов шалене, і я майже не можу дихати. Якщо ви дозволите, то, може, ковточок бренді…
Налякана важким диханням місіс Кокер і попелястим кольором її обличчя, Ґвенда підбігла до буфета, налила у склянку трохи бренді й подала її місіс Кокер.
– Саме цього я потребувала, мем, – сказала місіс Кокер, пригублюючи трунок, і тут раптом голос її завмер, а обличчя так змінилося, що Ґвенда зойкнула, гукаючи Джайлза, а той не менш гучним криком покликав поліційного лікаря.
– І добре, що я виявився на місці, – сказав той потім. – Без медичної допомоги та жінка померла б.
Тоді інспектор Праймер узяв карафу з бренді, і вони з лікарем стали щось обговорювали, дивлячись на неї, й інспектор Праймер запитав у Ґвенді: коли вона та Джайлз востаннє пили бренді з цієї карафи.
Ґвенда сказала, що відтоді минуло вже кілька днів. Вони їздили на північ, а кілька останніх разів, коли їм хотілося випити, вони прикладалися до джину.
– Але я мало не випила трохи бренді вчора, – сказала Ґвенда. – Проте воно нагадує мені про хитавицю на кораблі, тому Джайлз відкрив для мене нову пляшку віскі.
– Вам дуже пощастило, місіс Рід. Якби ви випили вчора бренді, то сумніваюся, що сьогодні були б живі.
– Джайлз мало не пригубив трохи – але зрештою він випив віскі зі мною.
Ґвенда затремтіла від страху.
Навіть тепер, сама-одна в домі, коли поліція вже пішла а Джайлз подався з ними, після поквапного обіду, який вона нашкребла з консервних бляшанок (адже місіс Кокер забрали до лікарні), Ґвенда ніяк не могла повірити в ту круговерть подій, що відбулися сьогодні вранці.
Одна річ уявлялася їй очевидною: учорашня присутність у домі Джекі Ефліка та Волтера Фейна. Кожен із них міг долити отрути в бренді, а який сенс могли мати ті телефонні дзвінки, як не дати нагоду котромусь із них отруїти карафу з бренді? Ґвенда й Джайлз надто близько підібралися до правди. А може, у дім увійшла якась третя особа, увійшла знадвору через відчинені засклені двері до вітальні, тоді як вони з Джайлзом сиділи в будинку доктора Кеннеді, чекаючи, коли Лілі Кімбл прийде на домовлену зустріч? Та сама третя особа, яка дзвонила по телефону, щоб перекинути підозру на інших двох?
Але думка про існування третьої особи не має сенсу, сказала собі Ґвенда, бо третя особа, безперечно, зателефонувала б комусь одному з тих двох людей. Третій особі був би потрібен один підозрюваний, а не два. А крім того, хто міг бути цією третьою особою? Ерскін, поза всяким сумнівом, перебував у Нортумберленді. Ні, або Волтер Фейн зателефонував Ефлікові й прикинувся, ніби телефонували також йому. Або Ефлік зателефонував Фейнові й так само прикинувся, що теж одержав телефонний дзвінок. Це зробив один із тих двох, і поліція, котра розумніша й має більше ресурсів, аніж вони з Джайлзом, з'ясує, хто це був.
Знову Ґвенда затремтіла від страху. Не так легко звикнути до думки – до знання про те, що хтось намагається тебе вбити. "Ви наражаєте себе на небезпеку", – дуже давно сказала їм міс Марпл. Але ні вона, ні Джайлз ніколи серйозно не думали про небезпеку. Навіть після вбивства Лілі Кімбл їй і на думку не спало, що хтось намагатиметься вбити її та Джайлза. Саме тому, що вони з Джайлзом надто близько підійшли до правди про те, що сталося вісімнадцять років тому. Міркуючи, що тоді могло статися – і хто був винен у тому, що сталося.
Волтер Фейн і Джекі Ефлік…
Котрий із них?
Ґвенда заплющила очі, знову роздивляючись їх у світлі свого нового знання.
Спокійний Волтер Фейн, що сидить у своєму офісі – блідий павук у центрі своєї павутини. Такий тихий, такий нешкідливий на перший погляд. Будинок з опушеними шторами. Мрець у домі. Той, хто помер вісімнадцять років тому, але досі перебуває тут. Яким зловісним здавався їй тепер Волтер Фейн. Волтер Фейн, який одного разу мало не вбив свого брата. Волтер Фейн, до якого Гелена двічі виявила таку зневагу, відмовившись вийти за нього заміж спочатку тут, удома, а згодом – в Індії. Двічі пережити таку ганьбу. Волтер Фейн, такий сумирний, такий неемоційний, спроможний виразити себе, можливо, тільки в нападах шаленої вбивчої люті – мабуть, так само колись повелася спокійна й тиха жінка, Ліззі Борден…