– Я не зможу вам розповісти, – безпорадно промовила Едіт.
Міс Марпл запитала.
– Що тоді подумала Лілі – чи чого вона не подумала?
Едіт Паджет сказала тоном вибачення:
– У голові в Лілі завжди виникали всілякі думки. Я ніколи не звертала на них уваги. Вона полюбляла ходити в кіно й запозичувала звідти безліч дурних мелодраматичний уявлень. Вона ходила в кіно й того вечора, коли це сталося – і більше того, вона взяла із собою Леоні – а цього робити було не слід, і я їй сказала. "Усе гаразд, – відповіла мені вона. – Ми ж не залишаємо дитину саму-одну в домі. Ти будеш унизу на кухні, а трохи згодом повернуться пан і пані, до того ж ця дитина ніколи не прокидається, вона завжди спить міцним сном". Але вона вчинила неправильно, так я їй і сказала, хоч, звичайно, про те, що Леоні пішла тоді з нею, я довідалася пізніше. Якби я знала про це, я пішла б нагору подивитися, чи з вами – я маю на увазі вас, місіс Ґвендо, – усе гаразд. Ви нічого не можете почути з кухні, коли нижні двері зачинені.
Едіт Паджет помовчала, а тоді провадила:
– Я прасувала одяг. Вечір минав швидко, а потім до мене на кухню зайшов доктор Кеннеді й запитав, де Лілі, а я сказала, що вона сьогодні має вільний вечір, але з хвилини на хвилину мусить прийти, і справді вона пришила саме в ту хвилину, і він повів її нагору до кімнати пані. Він хотів, знати, чи забрала вона із собою одяг і який саме. Тож Лілі подивилася, якого одягу бракує, а потім спустилася до мене. Вона була дуже збуджена. "Вона вшилася, – сказала мені Лілі. – Утекла з кимось. А з паном справи кепські. Пережив удар чи щось таке. Це стало великим потрясінням для нього. Він мусив знати, що до цього йдеться". "Не говори так, – сказала я. – Звідки ти знаєш, що вона з кимось утекла? Можливо, вона одержала телеграму від хворого родича".
– "Який там, у біса, хворий родич, – сказала Лілі (вона завжди висловлювалася досить грубо, я вже вам казала). – Вона залишила цидулку". – "А з ким вона втекла?" – запитала я. "А ти як гадаєш? – запитала мене Лілі. – Звичайно, не з тишком Фейном із його овечими очима та манерою ходити за нею, як вірний пес". – "То ти гадаєш, вона втекла з капітаном – не пам'ятаю, як там його звали". І вона мені тоді сказала: "Авжеж із ним, я ладна об заклад побитися. Якщо тільки не з таємничим коханцем у розкішному автомобілі" (То був наш ідіотський жарт, не більше). І я сказала: "Я в це не вірю. Місіс Гелідей не така. Вона б такого не вчинила". А Лілі й каже: "Але схоже, вона таки це вчинила".
Так було на самому початку ви розумієте. Але згодом у нашій спальні Лілі мене розбудила. "А знаєш, – сказала вона. – Там усе було не так". – "Що там було не так?" – запитала я. А вона мені: "Одяг був не такий". – "Про що ти говориш?" – запитала я. "Послухай-но, Елі. – сказала вона. – Я переглянула її одяг, бо доктор Кеннеді мене попросив це зробити. Валіза й справді зникла, і зникло досить одягу, щоб її напхати – але то був не той одяг>. – "Чому ти так думаєш?" – запитала я. А вона тоді мені й каже: "Вона взяла вечірню сукню, оту сіро-сріблястого кольору, але не взяла вечірнього пояса та бюстгалтера; не взяла трусиків, які вона завжди вдягає під ту сукню, і вона взяла свої парчеві вечірні черевички, а не сріблясті босоніжки. І вона взяла свою зелену твідову спідницю, яку завжди носить лише пізньої осені, але не взяла того модного пуловера, й узяла також свої мереживні блузки, які носить лише під костюмом. А з білизни, якої в неї ціла купа, не взяла майже нічого. Запам'ятай мої слова, Еді, – сказала мені Лілі. – Нікуди вона не втікала. Це пан її порішив".
Після таких її слів я вже не могла заснути. Я сіла в ліжку й запитала, що це вона навигадувала.
"Усе сталося так, як було описано в "Новинах світу" минулого тижня, – сказала Лілі. – Пан довідався, що вона зраджувала його, убив її й укинув у льох, де закопав під підлогою. Ти не могла нічого почути, бо льох під холом. Ось що він зробив, а потім спакував валізу, аби показати, що вона від нього втекла. Але вона там, під підлогою льоху. Вона не втекла з цього дому живою". Я спробувала її заспокоїти, адже вона говорила такі жахливі речі. Але наступного ранку я все ж таки спустилася в льох. Однак там нічого не було порушено, і не видно було жодних ознак, щоб хтось копав землю – і я пішла й сказала Лілі, що вона наговорила дурниць, але вона залишилася переконана в тому, що пан убив пані. "Згадай, – сказала вона мені, – що вона боялася його до смерті. Я сама чула, як вона йому це казала". – "Але тут ти якраз помилилася, дівчино, – сказала їй я, – бо то був не пан. Відразу по тому, як ти мені це сказала в той день, я визирнула у вікно й побачила пана, який спускався з пагорба з ключками для гольфу, тож він не міг розмовляти з пані у вітальні. То був хтось інший".
Її слова довго відлунювали в тій затишній і простій вітальні.
Джайлз тихо повторив, майже не дихаючи:
– То був хтось інший…
РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ
Адреса
"Роял Кларенс" був найдавнішим готелем у місті. Він мав приємний вигнутий півколом фасад, і в ньому панувала атмосфера давніх часів. Тут досі оселялися переважно ті родини, які приїздили на місяць на узбережжя моря.
Міс Нарекот, що сиділа за столом у приймальні, була повногрудою дамою сорока семи років зі старомодною зачіскою.
Вона підвела голову й подивилася на Джайлза, що його її проникливі очі оцінили як "одного з наших приємних клієнтів". І Джайлз, який мав добре підвішеного язика й умів знаходити підхід до людей, коли в цьому виникала потреба, розповів їй досить переконливу історію. Він побився об заклад зі своєю дружиною, чи її мачуха жила в цьому готелі вісімнадцять років тому. Дружина сказала, що вони ніколи не розв'яжуть свою суперечку, бо всі старі реєстри на цей час у готелі давно вже повикидали, але він їй сказав: "Нісенітниця!" Такий респектабельний заклад, як "Роял Кларенс", зберігає свої реєстри не менш як сотню років.
– Ну, не зовсім так, містере Рід. Але ми зберігаємо книги, де написані візити наших давніх постояльців. До речі, там можна знайти дуже цікаві імена й прізвища. Так, у нас зупинявся одного разу король, коли він був ще принцом Вельським, принцеса Олдемар Гольштайн-Ротц мала звичай приїздити сюди кожної зими зі своєю фрейліною. Бували в нас також знамениті письменники, й містер Довер, художник-портретист.