Забуте вбивство

Сторінка 15 з 56

Агата Крісті

Його оптимізм (або покладання на власні сили) виправдався через кілька днів. Ріди одержали листа, написаного тим чітким і водночас не дуже розбірливим почерком, що притаманний людям кабінетної діяльності:

Ґолз-Гіл

Вудлі-Болтон

Шановний сер!

У відповідь на ваше оголошення в "Таймс" повідомляю, що Гелена Спенлав Кеннеді – моя сестра. Я втратив контакт із нею багато років тому й буду радий отримати якісь вісті про неї.

З повагою

Джеймс Кеннеді, доктор медицини

– Вудлі-Болтон, – сказав Джайлз. – Це не так далеко. Тутешні жителі їздять у Вудлі-Кемп на пікніки. Це велика рівнина, поросла вересом. Десь миль за тридцять звідси. Ми напишемо докторові Кеннеді й запитаємо, чи він не проти, якщо ми приїдемо до нього, чи, може, він приїде до нас.

Доктор Кеннеді написав, що готовий прийняти їх наступної середи, й у той день вони поїхали до нього.

Село Вудлі-Болтон розкинулося на схилі пагорба. Будинок під назвою Ґолз-Гіл стояв на самій його вершині, з видом на рівнину Вудлі-Кемп та на вересові пустища, що тяглися до самого моря.

– Незатишне місце, я сказала б, – промовила Ґвенда, затремтівши.

У самому будинку було теж голо й незатишно, і доктор Кеннеді явно не визнавав такі новітні вигадки, як центральне опалення. Жінка, що відчинила їм двері, була темноволоса й неприваблива. Вона провела їх через порожній хол до кабінету, де доктор Кеннеді підвівся, щоб їх привітати. То була довга кімната з досить високою стелею й полицями, майже цілком запевненими книжками.

Доктор Кеннеді був сивоголовий літній чоловік із гострими очима, які блищали з-під кущуватих брів. Він подивився на них обох пильним поглядом.

– Містер і місіс Рід? Сідайте тут місіс Рід, це, мабуть, найзручніше крісло. То з чим ви до мене прийшли?

Джайлз розповів історію, яку вони підготували наперед.

Він та його дружина нещодавно побралися в Новій Зеландії. Після цього вони переїхали до Англії, де його дружина жила протягом короткого часу в дитинстві, і тепер вона намагається знайти давніх друзів і знайомих своєї родини.

Доктор Кеннеді був стриманим і суворим. Він тримався чемно, але його вочевидь дратувала колоніальна наполегливість, із якою ці молоді люди здійснювали свій сентиментальний пошук родинних зв'язків.

– То ви думаєте, моя сестра, – точніше, моя зведена сестра, – а можливо, і я – ваші родичі? – запитав він Ґвенду чемно, але з прихованою ворожістю.

– Вона була моєю мачухою, – сказала Ґвенда – Другою дружиною мого батька. Хоч я її, звісно, не пам'ятаю. Я була надто маленька. Моє дівоче прізвище – Гелідей.

Він пильно подивився на неї – і несподівана усмішка осяяла його обличчя. Він ніби став іншою людиною, його непривітність не знати куди й поділася.

– Святий Боже! – сказав він. – Тільки не кажіть мені, що ви Ґвенні!

Ґвенда радісно кивнула головою. Давно забуте дитяче ім'я пролунало в її вухах як щось дуже знайоме та приязне.

– Так, – підтвердила вона. – Я Ґвенні.

– Господи, спаси мою душу. Уже доросла й одружена. Як швидко минає час! Адже відтоді минуло п'ятнадцять – ба навіть більше! – років. Ви, звичайно, не пам'ятаєте мене?

Ґвенда похитала головою.

– Я не пам'ятаю навіть свого батька. Я бачу тепер своє минуле, наче велику білу пляму.

– Атож, перша дружина Гелідея була родом із Нової Зеландії – пригадую, він мені це казав. То чудова країна, я думаю.

– Це найкраща країна у світі – але Англію я також люблю.

– Ви приїхали сюди на короткий час чи маєте намір тут оселитися? – Він подзвонив. – Ми з вами вип'ємо чаю.

Коли увійшла висока жінка, він їй сказав:

– Будь ласка, принесіть нам чаю… і… грінок із маслом… або тістечка… або щось таке.

Його статечна економка подивилася на них убивчим поглядом, але слухняно відповіла: "Гаразд, сер!" – і вийшла.

– Я зазвичай чаю не п'ю, – неуважно кинув доктор Кеннеді. – Але ми повинні відсвяткувати нашу зустріч.

– Це дуже люб'язно з вашого боку, – сказала Ґвенда. – Ні, ми приїхали сюди не на короткий час. Ми тут купили будинок. – Вона зробила паузу й додала: – Дім-на-Горі.

Доктор Кеннеді неуважно промовив:

– Атож. У Дилмауті. Ви написали мені звідти.

– Це просто дивовижний збіг, – сказала Ґвенда. – Правда ж, Джайлзе?

– Авжеж, дивовижний, – погодився Джайлз. – Просто-таки неймовірний.

– Він продавався, – сказала Ґвенда й додала, побачивши, що доктор Кеннеді нічого не розуміє: – Це той самий будинок, у якому я жила багато років тому.

Доктор Кеннеді спохмурнів.

– Дім-на-Горі. Так, так, я чув, вони змінили його назву. Раніше він називався Сент… і якось так – тобто йдеться про будинок, який стоїть біля дороги Лігемптон-роуд, що спускається в місто, праворуч від неї? Я не помиляюся?

– Ні.

– Просто дивовижно, як швидко забуваються назви. Стривайте хвилину. Сент-Кетрін – ось як називався той дім.

– І я в ньому жила, чи не так? – запитала Ґвенда.

– Авжеж, ви в ньому жили. – Він подивився на неї зацікавленим поглядом. – Але чому ви захотіли жити саме там? Адже ви не могли зберегти про нього багато спогадів, чи не так?

– Так. Але я відразу почула себе в ньому як удома.

– Як удома, – повторив доктор. Він промовив ці слова без жодного виразу, але Джайлзові здалося, ніби на думці в нього щось було.

– Отже, тепер ви розумієте, чому я до вас приїхала, – сказала Ґвенда. – Я сподівалася, ви розповісте мені про мого батька, про Гелену й… про все інше.

Він подивився на неї замисленим поглядом.

– Думаю, вони небагато знали – ваші родичі в Новій Зеландії. Та й звідки вони могли знати? Але розповідати, власне, нема чого, Гелена – моя сестра – поверталася додому з Індії на тому самому кораблі, що й ваш батько. Він був удівець із малою донькою. Гелена пожаліла його чи, може, закохалася в нього. Він почувався самотнім, а може, теж закохався в неї. Іноді буває важко вгадати, як розгортатимуться події. Вони одружилися в Лондоні відразу по тому, як прибули, і приїхали в Дилмаут, до мене. Я тоді був там на практиці. Келвін Гелідей здався мені приємним чоловіком, досить нервовим і виснаженим – але вони були начебто щасливими… але потім…

Він помовчав хвилину, перш ніж сказав:

– Проте не минуло й року, як вона втекла від нього з іншим чоловіком. Ви, певно, знали про це?